І настане година Вовка
Відлуння потужного удару нової хвилі кінематографа, яка зародилася у Франції і захлеснула всю центральну Європу, з невеликим запізненням, але таки досягає маленької Швеції. Інгмар Бергман — безумовний флагман кінопродукції своєї країни вирішив показати, що він може потягатися з Годаром, Трюффо чи Рене. Він створює «Персону». Геніальна художня інтуїція, професійна робота беззмінної знімальної групи та чудова гра практично споріднених Бергману акторів, змушують критиків визнати, що режисер з легкістю здатний своїм широким кроком йти в ногу з часом. У фільмі блискуче застосовані всі основні прийоми «нової хвилі» — деконструкція лінійної оповіді, розрив наративних зв’язків, розмиття межі між фантазією та реальністю, усунення тимчасових циклів, неймовірні монтажні та операторські рішення. Усвідомивши, що йому непогано вдається робити таке кіно, він продовжує експеримент і на світ з’являється «Година вовка».
Неважко помітити своєрідну наступність як художньо-виразних засобів, а й дискурсивних тем фільмів. Знову в центрі уваги опиняється творча особистість, що впала в затяжну душевну кризу, яка ніби воронкою засмоктує в себе не лише самого бідолаху, а й і його оточення. Цього разу в небезпечній близькості до прірви безумства виявилася щиро любляча, вірна і щира дружина Альма, яка виявляє у свого чоловіка, професійного художника, ознаки психічних відхилень. Насправді у фільмі ніхто не збирається розбирати характери персонажів та їхню минулу долю. Тільки випадково упущені фрази можуть допомогти глядачеві зорієнтуватися в оповіданні. Ми дізнаємося, що Йохан живе з дружиною вже сім років, у нього є син, раніше він вже проходив лікування в психіатричній клініці, і навіть жив на цьому березі, де доглядав сексапільну кокетку Вероніку Воглер — представницю вищого суспільства, чия родина мешкає у замку неподалік.
Насправді, все не так просто. Об’єктивного дискурсу у фільмі просто не існує. Вероніка Воглер, як і вся її сімейка, що складається з демонів та вампірів, живе у своєму замку вже з шістнадцятого століття – всього лише плід хворої уяви Йохана. Під час роботи його постійно відвідують примари — то хтива Вероніка, то якийсь ділового вигляду чоловік в окулярах, що представився «охоронцем душ», то малий хлопчик, якого Йохан забиває на смерть каменем і скидає з урвища… Альма ж настільки злилася із чоловіком, що теж бачить його власні фантазії та таємниці. Вона знаходить щоденник чоловіка, і з головою занурюється у світ шалених фантазій та кошмарів Йохана. Доходить до того, що вона разом з чоловіком вирушає в лігво нечисті на «звану вечерю».
Вампіри та демони у Бергмана буквально співають вульгарністю, сексуальністю і розпустою. Розмова за вечерею, геніально витриманий Бергманом епізод на межі між абсурдним гротеском і звичайними примхами вищого світу, тому неясно правда це чи вигадка, раз у раз переривається сальними жартиками і недвозначними натяками, особливо оригінальна історія про сучасне мистецтво, в якій власне стиль. Але, зрештою, головною героїнею в лігві є все ж таки Вероніка Воглер — об’єктивація фантазматичної сексуальної мрії Йохана, своєрідна femme fatale власної свідомості героя, пристрасна, приваблива і смертельно небезпечна.
Її також можна інтерпретувати як ядро творчої сили художника, який завжди повинен балансувати на краю прірви, грати зі смертю, любити своє потаємне художнє «Я», приносити йому в жертву інше «Я» — емпіричне. З протилежного полюса пристрасній Вероніці протистоїть чисте, безкорисливе, жертовне кохання Альми, яке марно намагається визволити Йохана з прірви безумства. Вона знає, що при цьому смертельно ризикує, але так любить чоловіка, що її смерть не лякає.
Головний персонаж фільму не Йохан і не Альма, а йдеться зовсім не про скидання світоча розуму в безодню божевілля. Цей фільм Бергман, безумовно, зняв про себе. Актриса Лів Ульман, яка за сюжетом перебуває «при надії», справді чекала дитину від Бергмана. Сюдов грає самого режисера — художника, що переживає душевну кризу, яку з одного боку валять з ніг власний фантазми, а з іншого — проблеми суто життєвого характеру, на кшталт неоплачених справжніх рахунків та майбутнього батьківства, абсолютно чистого кохання жінки, яка чекає на почуття у відповідь. Центральною проблемою фільму є, як на мене, поняття духовності.
Якщо прибрати всі питання, що відноситься до формальних сторін шлюбу, то постає питання про духовну ідентичність, екзистенційне злиття душ подружжя. Точно, як у «Персоні», дві людини стають однім цілим, однією людиною, однією душею. Чи готова Альма поринути без залишку в безодню божевілля чоловіка, чи може вона повністю звільнитися від ревнощів до його фантазму Вероніці Воглер, чи досить сильна її любов, щоб знову повернути йому його емпіричне его? Всі ці питання немов задаються не Альмі, а Лів Ульман, яка готується народжувати, тоді як сам Бергман, знаходиться на самому зеніті своєї фантазматичної сили, буквально на вістрі не тільки світового кінематографа, а й усього мистецтва останніх п’яти століть. Саме тому частина фільму виконана в документальній майже автобіографічній манері, а за указом Бергмана всі репетиції та начитки для Лів Ульман було скасовано.
Цей опус можна охарактеризувати як психоделічний фільм жахів з філософським підґрунтям. Весь інструментарій режисера — від професійних якостей Свена Нюквіста до непідробних емоцій Лів Ульман спрямований на досягнення однієї мети — зобразити саме ядро людської психіки, виворот душі з її жахами, страхами та перверсіями. Причому препарувати Бергману нікого не залишилося, крім самого себе. Тому можна розцінювати фільм як спробу сповіді, порив духовного ексгібіціонізму, що має високу художню цінність, а душі, минаючи час і простір, розмовляють одна з одною справжньою мовою почуттів, фобій, страхів та кошмарів. Тут Бергман вилив всього себе, свої найглибші, невимовні й незрозумілі рухи духу, щоб пробудити наше дрімаюче екзистенційне ядро. Тому фільм справляє якесь дивне, містичне враження. Немов бачиш якусь знайому постать.
А це ти сам, привид, заживо похований світом та рахуєш секунди та хвилини до настання «Години вовка».
Підготував: Дмитро Крилевський