Стівен КІНҐ. КИНЬ ПАЛИТИ!

quitters

Випадково надибав переклад однієї з моїх найулюбленіших повістей Стівена Кінга в українському журналі іноземної літератури “Всесвіт” – “Кинь палити”. Запрошую перечитати і насолодитися раннім шедевром автора.

Стівен КІНҐ. КИНЬ ПАЛИТИ!

Повість

З англійської переклав Андрій ЄВСА

Поки той, кого Моррісон мав зустріти у міжнародному аеропорту імені Кеннеді, був ще у повітрі, чекаючи дозволу на посадку, він заглянув до бару й побачив біля прилавка знайоме обличчя.

— Джіммі? Джіммі Маккенн?

Це був він. Трохи поповнів відтоді, як торік вони бачилися на виставці в Атланті, але мав на диво бадьорий вигляд. У коледжі Джіммі був щуплим, блідим, носив великі окуляри в роговій оправі й безперестанно палив. Зараз він, мабуть, перейшов на контактні лінзи.

— Дік Моррісон?

— Так. Чудово виглядаєш, Джіммі.

Вони потиснули один одному руки.

— Ти теж, — сказав Маккенн, але Моррісон знав, що це неправда. Він надто багато працював, надто багато їв і дуже багато палив. — Що ти вип’єш?

— Бурбон з тоніком, — сказав Моррісон. Він охопив ногами високий стілець і запалив сигарету. — Когось зустрічаєш, Джіммі?

— Ні, лечу до Майямі на нараду. Серйозний клієнт. Рахунки — шість мільйонів. Моє завдання — утримати його, бо ми мали великі витрати на підготовку до наступної весни.

— Ти й досі працюєш у фірмі “Крегер і Бартон”?

— Зараз виконую обов’язки віце-президента.

— Фантастика! Поздоровляю! І давно? — Намагаючись переконати себе, що то не черв’ячок заздрощів заворушився у його шлунку, а лише приступ згаги, Моррісон дістав протикислотні таблетки, кинув одну в рот і з хрускотом розгриз.

— З минулого серпня. Трапилося дещо, від чого змінилося все моє життя. — Він уважно подивився на Моррісона й ковтнув віскі. — Тобі може бути цікаво.

— Ну, звичайно, — теж ковтнувши віскі, що якраз принесли, сказав Моррісон, а сам подумав: “Боже мій! Джіммі Маккенн став віруючим”.

—————

© Андрій Євса, 2006, переклад.

— Справи мої були гірше нікуди, — вів далі Маккенн, — складні стосунки з Шарон, від сердечного приступу помер батько, з’явився сухий кашель. А одного дня зі мною по-батьківськи поговорив Боббі Крегер. Ти пам’ятаєш, як це буває?

— Звичайно, — відказав Моррісон. Перед тим, як перейти до агентства “Мортон”, він півтора року працював у фірмі “Крегер і Бартон”, — “Або будьте в робочій формі, або забирайтесь геть”.

— Пам’ятаєш, — засміявся. Маккенн. — Ну, а на довершення всього, лікар сказав, що у мене початкова стадія виразки шлунка й мені слід кинути палити. — Маккенн насупився. — 3 тим же успіхом він міг порадити мені перестати дихати.

Моррісон, добре його розуміючи, кивнув. З огидою глянувши на свою сигарету, він загасив її, знаючи, що через п’ять хвилин запалить іншу, й запитав:

— І ти кинув палити?

— Кинув. Спочатку я не думав, що зможу, шахраював, як міг. Потім якось зустрів приятеля, який розповів мені про корпорацію на 46-й вулиці. Фахівці. Я подумав, що нічого не втрачаю, й поїхав. З того часу не палю.

— Вони що, напхали тебе ліками? — широко відкрив очі Моррісон.

— Ні. — Маккенн дістав гаманець і покопався в ньому. — Ось. Пам’ятаю, що десь була. — Він поклав на прилавок звичайну білу візитну картку.

Корпорація “Квіттерз”*

Кинь витрачатися на куриво!

Іст, 46-та вулиця, 237

Лікування за попереднім записом

——

* Квіттерз (англ. Quitters) — люди без витримки; люди, що пасують перед труднощами; боягузи; ледарі.

 

Візьми, якщо хочеш, — сказав він. — Там тебе вилікують. Гарантую.

—Як?

— Цього я сказати не можу.

— Ха! Чому?

— Це одна з умов контракту, який вони пропонують підписати. При зустрічі тобі все пояснять.

— Ти підписував контракт?

Маккенн кивнув.

— І тому…

— Так, саме тому, — посміхнувся Маккенн, а Моррісон подумав: “Ну ось, Джім Маккенн теж став самовдоволеною шельмою”.

— Що за таємнича корпорація? Чому я не нічого бачив про неї по телебаченню, на дошках оголошень, у журналах чи деінде?

— Їм вистачає тих клієнтів, які звертаються до них за чиєюсь порадою.

— Ти ж фахівець у галузі реклами, Джіммі. Невже ти цьому віриш?

— Вірю, — сказав Маккенн. — Вони виліковують дев’яносто вісім відсотків своїх клієнтів.

— Зачекай хвилину, — Моррісон жестом попросив іще віскі й запалив сигарету. — Тебе прив’язали й примусили палити доти, поки ти розпочав блювати?

— Ні.

— Дали тобі щось і тобі стає нудно, як тільки запалюєш…

— Ні, нічого такого. Поїдь і переконайся. — Він показав на сигарету Морріса. — Хіба сам ти у захваті від того, що палиш?

— Н-і-і, — але…

— Я кинув палити, і в мене все пішло по-новому, — сказав Маккенн. — Не певен, що так буде з кожним, але мої справи пішли на краще. Я краще став себе почувати, у мене хороші стосунки з Шарон, додалося сили, виріс, так би мовити, коефіцієнт працездатності.

— Цікаво. І все ж, не міг би ти сказати хоча б…

— Пробач, Діку. Ніяк не можу, — рішуче відказав Маккенн.

— Ти набув ваги?

— Навіть трохи забагато. — Моррісону здалося, що обличчя Джіммі Маккенна на якусь мить набуло мало не жорстокого вигляду. — Потім я її скинув і зараз майже в нормі. А колись же був худющий.

— Починається посадка на рейс № 206, вихід № 9, оголосив гучномовець.

— Мій літак, — сказав Маккенн, підводячись, і поклав на прилавок п’ять доларів. — Замов іще віскі, якщо бажаєш. І подумай, Дїку. Раджу тобі.

Пробираючись крізь натовп, Маккенн пішов до ескалаторів. Моррісон узяв картку, повагавшися, поклав її до свого гаманця й тут же про неї забув.

Картка випала з гаманця через місяць на прилавок іншого бару. Того дня він рано звільнився й відразу після обіду зайшов випити. Справи в агентстві “Мортон” були погані. Можна сказати — нікудишні.

Моррісон дав Генрі десять доларів за віскі, підняв і перечитав картку. 46-та вулиця — лише за два квартали. Стояв прохолодний сонячний день жовтня, і, може, просто для сміху…

Коли Генрі приніс решту, він допив віскі й пішов.

 

Корпорація “Квіттерз” містилася в новому будинку, де місячна орендна плата за службову площу була, мабуть, близькою до річної зарплати Моррісона. З довідника у вестибюлі виходило, що кімнати корпорації займають увесь поверх, а це означало гроші. Великі гроші.

Прямо з ліфта він потрапив до фойє з розкішним килимом на підлозі, а звідти до вишукано умебльованої приймальні, з широкого вікна якої було видно людський мурашник на вулиці внизу. На стільцях біля стін, устромивши погляди в журнали, сиділи троє чоловіків і одна жінка. З виду, всі вони були діловими людьми. Моррісон підійшов до столу.

— Це мені дав приятель, — сказав він, подаючи картку секретарці. — Гадаю, колишній ваш вихованець.

Вона усміхнулась і вклала в друкарську машинку анкету.

— Ваше прізвище, сер?

— Річард Моррісон.

Клац-клац-клац. Між іншим, майже нечутні клац машинки фірми ІБМ.

— Ваша адреса?

— Провулок Мейпл, 29, Клінтон, Нью-Йорк.

— Ви одружені?

— Так.

— Діти у вас є?

— Один син. — Він подумав про Елвіна й трохи спохмурнів. Правильніше було б не “один”, а “половина”. Його син був розумово відсталий і перебував у спеціальній школі в штаті Нью-Джерсі.

— Хто вам порадив до нас звернутися,містере Моррісон?

— Давній шкільний товариш Джеймз Маккенн.

— Добре. Зачекайте, будь ласка. Сьогодні у нас дуже завантажений день.

— Гаразд.

Моррісон сів між жінкою у строгому синьому костюмі та молодиком з короткими модними баками, одягненим у піджак з тканини в ялинку, й дістав сигарети, але, побачивши, що попільничок немає, сунув їх знову до кишені.

Нічого. Він потерпить до кінця цієї комедії й запалить, коли йтиме звідси. Може, навіть натрусить попелу на темно-бордові ворсисті килими, якщо його примусять довго чекати, а тим часом почав гортати примірники “Тайму”.

 

Покликали його за чверть години — після жінки в синьому костюмі. Він нестерпно хотів палити. Чоловік, який прийшов після нього, дістав портсигар, клацнувши, відкрив його, побачив, що немає попільничок і, як здалося Моррісону, з дещо винуватим виглядом знову сховав його. Від цього Моррісону трохи полегшало.

— Містере Моррісон, пройдіть, будь ласка, — усміхнувшись до нього, сказала секретарка.

Крізь двері, що були у неї за спиною, Моррісон потрапив до освітленого прихованими світильниками коридору. Кремезний чоловік, чиє сиве волосся виглядало фальшивим, потис йому руку, привітно усміхнувся й сказав:

— Ідіть за мною, містере Моррісон.

Він повів Моррісона повз зачинені двері, на яких не було ні табличок, ні номерів, і, пройшовши приблизно половину коридору, відімкнув одні з них ключем. Вони зайшли до невеликої кімнати, стіни якої були обшиті корковими панелями. Єдиними меблями тут були стіл і біля нього два стільці, по одному з кожного боку. Коротка зелена фіранка закривала, як потім виявилося, прямокутне віконце. Ліворуч від Моррісона на стіні висів портрет високого сивого чоловіка з аркушем паперу в руці. Моррісону він когось віддалено нагадував.

— Мене звати Вай Донатті, — сказав кремезний чоловік. — Якщо вирішите мати з нами справу, я буду відповідальний за ваше лікування.

— Радий познайомитися, — сказав Моррісон. Йому дуже хотілося палити.

— Сідайте, будь ласка.

Донатті поклав на стіл анкету, заповнену секретаркою, дістав із шухляди аркуш з якимось текстом, подивився Моррісону прямо у вічі й запитав:

— Ви бажаєте кинути палити?

Моррісон прочистив горло, поклав ногу на ногу й намагався дати якусь ухильну відповідь, але нічого не міг придумати.

— Так, — відповів він.

— Ви це підпишете? — подав Донатті аркуш Моррісону. Той побіжно переглянув текст. “Зобов’язуюся не розголошувати методи й техніку і так далі, і так далі…”

— Звичайно.

Донатті подав йому перо. Моррісон написав своє прізвище й розписався. Донатті розписався нижче. Тієї ж миті аркуш зник у шухляді столу. Моррісон, усміхнувшись, подумав, що дав іще одну обіцянку. Він давав їх і раніше. Одного разу витримав цілих два дні.

— Чудово, — сказав Донатті. — Ми не набридаємо тут пропагандою, містере Моррісон, нас не цікавлять стан здоров’я, витрати чи суспільний стан клієнта. Нас не цікавить, чому ви бажаєте кинути палити. Ми прагматики.

— Зрозуміло, — непевно кинув Моррісон.

 

— Ми не користуємося ніякими ліками, не наймаємо людей Дейла Карнегі вас повчати, не рекомендуємо ніякої спеціальної дієти, не приймаємо ніякої винагороди, аж поки ви утримаєтеся від паління протягом одного року.

— Боже мій! — вирвалось у Моррісона.

— Містер Маккенн не говорив вам цього?

— Ні.

— До речі, як він себе почуває? Як ідуть його справи?

— У нього все гаразд.

— Чудово. Відмінно. А зараз… лише кілька запитань, містер Моррісон. Вони дещо особисті, але я запевняю вас, що ваші відповіді будуть триматися у найсуворішій таємниці.

— Що вас цікавить?

— Як звати вашу дружину?

— Люсінда Моррісон. Дівоче прізвище Рамсей.

— Ви її кохаєте?

Моррісон кинув на Донатті швидкий погляд, але той м’яко дивився на нього, чекаючи відповіді.

— Так, звичайно, — сказав він.

— У вас були якісь шлюбні проблеми? Можливо, розлучення?

— Яке це має відношення до лікування від шкідливої звички? — запитав Моррісон трохи сердитим, всупереч його бажанню, голосом, але він хотів, йому конче була необхідна… сигарета.

— Дуже велике, — відповів Донатті. — Повірте мені.

— Ні. Нічого такого не було.

Хоча стосунки між ними останнім часом були таки дещо напружені.

— У вас лише одна дитина?

— Так, син Елвін. Він у приватній школі.

— У якій саме?

— Цього я вам не скажу, — твердо мовив Моррісон.

— Гаразд, — приязно усміхнувшись, згідно кивнув Донатті. — На всі ваші запитання відповіді будуть завтра під час першого сеансу лікування.

— Дуже приємно, — Моррісон підвівся.

— Останнє запитання, — зупинив його Донатті. — Ви не палили більше години. Як ви себе почуваєте?

— Чудово, — збрехав Моррісон. — Просто чудово.

— Браво! — вигукнув Донатті. Він обійшов навколо столу й відчинив двері. — Відведіть душу сьогодні ввечері. Після завтрашнього дня ви більше ніколи палити не будете.

— Правда?

— Містере Моррісон, — урочисто сказав Донатті, — це ми гарантуємо.

 

Наступного дня рівно о третій Моррісон сидів у приймальні корпорації. Від самого ранку він вагався — чи йти на призначений учора секретаркою час, чи не зв’язуватися з цією корпорацією взагалі. Зрештою подумав: “Треба, нарешті, наважитись”.

Він згадав сказане Джіммі Маккенном: “Це змінило все моє життя” і вирішив піти. Бог свідок, життя у нього таке, що його слід було б трохи змінити, було цікаво. Перед тим як зайти в ліфт, він до фільтра допалив сигарету й подумав: “До біса погано, якщо вона остання”. Смак сигарета мала жахливий.

На цей раз чекати у приймальні довелося менше. Коли, на запрошення секретарки, Моррісон пройшов до коридору, на нього уже чекав Донатті. Він подав для потиску руку й усміхнувся. Його усмішка видалася Моррісону майже хижою. Він почав трохи нервуватися і знову захотів палити.

— Ідіть зі мною, — сказав Донатті. Коли вони увійшли до невеликої кімнати, Донатті сів до столу. Моррісон зайняв стілець напроти,

— Я дуже задоволений, що ви прийшли, — почав Донатгі. — Багато перспективних клієнтів після першої бесіди більше не з’являються. Вони знаходять, що не бажають кинути палити так рішуче, як гадали. Певен, з вами працювати буде приємно.

— Коли почнеться лікування? — Моррісон подумав, що це, мабуть, буде гіпноз.

— О, лікування вже почалося. Воно почалося, коли ми в коридорі потиснули один одному руки. Ви маєте з собою сигарети, містере Моррісон?

— Так.

— Дайте їх мені, будь ласка.

Стенувши плечима, Моррісон подав Донатті пачку. Зрештою, в ній було лише дві чи три сигарети.

Донатті поклав пачку на стіл, потім, усміхаючись до Моррісона, стиснув праву руку в кулак і почав по ній бити. Вилетів кінчик сигарети. Посипалися крихти тютюну. Звук ударів кулака Донатті досить гучно лунав у зачиненій кімнаті. Усмішка не сходила з обличчя Донатті, а Моррісон був неприємно вражений. Він подумав, що на нього просто хочуть в такий спосіб вплинути.

Нарешті Донатті перестав бити по пачці, підібрав її, зібгав і вдарив по ній ще раз.

— Ви не повірите, яку я дістаю насолоду, — сказав він і кинув пачку до кошика для сміття. — Три роки тут працюю, а все ще роблю це з великим задоволенням.

— Внизу, у вестибюлі цього будинку, є кіоск, де продаються сигарети будь-якої марки.

— Саме так, — погодився Донатті і склав руки. А ваш син, Елвін Дос Моррісон, народився з черепно-мозковою травмою і перебуває у школі Патерсона для фізично та розумово неповноцінних дітей. Перевіркою його розумові здібності визначені як 46 із 100. Категорія тих, що не дуже надаються до навчання.. Ваша дружина…

— Звідки ви про це дізналися? — гаркнув Моррісон. Він був зляканий і розлючений. — Ви, біс вас забери, не маєте ніякого права копатися в моєму…

— Ми знаємо про вас багато, — спокійно сказав Донатті. — Але, як я говорив, усе буде триматися в найсуворішій таємниці.

— Я йду звідси, — непевно сказав Моррісон, підводячись.

— Почекайте трохи.

Моррісон уважно глянув на Донатті. Той не виглядав пригніченим. Навпаки, він був навіть веселий, як людина, що бачила подібну реакцію десятки, а може, й сотні разів.

— Гаразд. Але краще давайте по-хорошому.

— О, так. — Донатті відкинувся на стільці. — Я вже говорив вам, що ми тут прагматики. Як прагматики ми повинні перш за все усвідомити, як важко вилікувати від звички до тютюну. Рецидив — майже вісімдесят п’ять відсотків. Рецидив серед схильних до героїну — нижчий. Наше завдання — надзвичайно важке. Надзвичайно.

Моррісон мигцем глянув у кошик для сміття. Одна із сигарет, хоча й пошкоджена, виглядала придатною для паління. Донатті добродушно засміявся, дотягся до кошика для сміття й розім’яв її між пальцями.

— До законодавчих органів, — вів далі Донатті, — іноді звертаються з вимогою позбавити ув’язнених тижневої норми сигарет. Такі вимоги неодмінно відхиляються. У кількох випадках, там, де їх задовольнили, мали місце несамовиті заколоти в’язнів.Заколоти, містере Моррісон. Уявіть собі.

— Не дивно, — сказав Моррісон.

— Але зважте на наслідки. Коли людину ув’язнюють, її позбавляють нормального статевого життя, можливості вживати алкогольні напої, брати участь у політичному житті, права вільного пересування. І ніяких заколотів, або дуже мало в порівнянні до числа в’язниць. Але коли позбавляють сигарет — пробі! рятуйте! — він ударив кулаком по столу.

— Під час Першої світової війни в Німеччині неможливо було дістати сигарет, і стало звичайним явище, коли німецькі аристократи підбирали брудні недопалки. Під час Другої світової війни багато американських жінок, не маючи змоги мати сигарети, стали палити люльку. Захоплююче завдання для справжнього прагматика, містере Моррісон.

— Чи не могли б ми перейти до лікування?

— Ми це зробимо негайно. Підійдіть сюди, будь ласка. — Донатті підвівся й став біля зеленої фіранки, яку Моррісон помітив учора. Донатті відсунув фіранку, відкривши прямокутне віконце, що виходило в порожню кімнату. Хоча ні, не зовсім порожню. На підлозі кролик їв із тарілки якісь кульки.

Симпатичний кролик, — мовив Моррісон.

— Справді, симпатичний. Спостерігайте за ним. — Донатті натиснув кнопку біля підвіконня. Кролик перестав їсти й почав скажено стрибати. Здавалося, кожного разу, як тільки його ноги торкаються підлоги, він підстрибує ще вище. Шерсть на ньому піднялася дибом, очі стали божевільними.

— Припиніть негайно! Ви вб’єте його електричним струмом!

— До цього далеко. — Донаті відпустив кнопку. — У підлозі дуже низька напруга.

— Спостерігайте за кроликом, містере Моррісон!

Кролик присів за кілька кроків від тарілки з балабушками. Його ніс сіпався. Раптом він стрибнув у куток.

— Якщо кролик досить часто буде зазнавати удару під час їжі, — сказав Донатті, — у нього дуже швидко виробиться зв’язок: їжа — це біль. Тому він перестане їсти. Ще трохи, й він голодуватиме біля їжі, аж поки загине. Це називається умовно-рефлекторним тренуванням.

До Моррісона дійшло.

—  З мене досить, дякую. — Він пішов до дверей.

—  Зачекайте, будь ласка, містере Моррісон.

Моррісон не зупинився. Він узявся за круглу ручку дверей і… вона ковзнула в його руці. — Відімкніть двері!

— Містере Моррісон, якщо ви сядете…

 

— Відімкніть двері або я викличу поліцію, перш ніж ви встигнете вимовити слово.

Сядьте! — крижаним голосом наказав Донатті.

Моррісон глянув на Донатті. Карі очі в того помутніли, погляд був страшний: “Боже мій! — подумав Моррісон, — я тут наодинці з божевільним”. Він облизав губи. Як ніколи в житті, йому хотілося палити.

— Дозвольте мені пояснити процес лікування трохи детальніше, — сказав Донатті.

— Ви не розумієте, — стримуючи себе, сказав Моррісон, — я не бажаю лікуватись. Я передумав.

— Ні, містере Моррісон. Це ви не розумієте. У вас немає іншого вибору. Коли я говорив вам, що лікування уже почалося, то була абсолютна правда. Хотілося би думати, що ви вже це зрозуміли.

— Ви божевільний, — розгублено сказав Моррісон.

— Ні. Лише прагматик. Дозвольте розповісти вам про лікування докладно.

— Говоріть, — сказав Моррісон. — Ви ж розумієте, що я, як тільки вийду звідси, куплю п’ять пачок сигарет і буду палити всю дорогу аж до поліцейської дільниці. — Він раптом усвідомив, що гризе ніготь на великому пальці, й замовк.

— Як вам забажається. Але, гадаю, ви зміните вашу думку, коли уявите всю картину.

Моррісон промовчав. Він знову сів і склав руки.

— Протягом першого місяця лікування наші агенти триматимуть вас під постійним наглядом, — сказав Донатті. — Ви зможете декого з них помітити, але не всіх. Вони будуть з вами завжди. Завжди. Та якщо ви запалите, повідомлять мені.

— І тоді, гадаю, ви привезете мене сюди й повторите фокус, який робили з кроликом, — сказав Моррісон. Він намагався говорити холодно, з сарказмом, але раптом відчув, що йому дуже страшно. Жах, та й годі!

— О ні, — заперечив Донатті. — На місці кролика будете не ви, а ваша дружина.

Моррісон мовчки глянув на Донатті. Той посміхнувся й додав:

— А ви спостерігатимете.

Після того як Донатті його випустив, Моррісон понад дві години ходив геть приголомшений. Був чудовий день, але він цього не помічав. Перед очима стояло потворне усміхнене обличчя Донатті.

Моррісон згадував його слова: “Бачите, прагматичні проблеми вимагають прагматичних рішень. Ви мусите зрозуміти, що ми щиро бажаємо вам добра”.

Донатті пояснив, що корпорація “Квіттерз” — неприбуткова, заснована чоловіком, чий портрет висить на стіні. Цей джентльмен з великим успіхом займався різними справами, такими як торгові автомати, салони масажу, азартні ігри, жвава, хоча й нелегальна, торгівля між Нью-Йорком та Туреччиною. Морт Мінеллі, “трипалий”, був затятим курцем — викурював до трьох пачок щоденно. Папір, який він тримає на портреті, — лікарський діагноз: “рак легенів”. Морт помер у 1970 році, заповівши родинний капітал корпорації “Квіттерз”.

— Намагаючись нести мінімально необхідні витрати, ми більше зацікавлені в допомозі нашим клієнтам, — пояснював Донатті. — ї, звичайно, платимо великі податки.

Лікування було напрочуд просте. Перше порушення — і Сїнді буде доставлена до кімнати, яку Донатті називав “кімнатою кролика”. Друге — і в тій кімнаті опиниться Моррісон. При третьому порушенні їм доведеться побувати там разом. Четверте порушення спричинить великі проблеми у співробітництві й необхідність суворіших заходів. До школи Елвіна буде посланий агент і поб’є хлопця.

— Уявіть, — сказав Донатті, посміхаючись, — як це буде жахливо для хлопчика. Він нічого не зрозуміє, навіть якщо йому хтось пояснить. Він буде лише знати — йому завдають болю тому, що тато поганий. Йому буде дуже страшно.

— Ви погань, — безпомічно сказав Моррісон, відчуваючи, що ось-ось заплаче. — Ви підлий, огидний поганець.

— Зрозумійте мене правильно, — приязно усміхаючись, вів далі Донатті. — Я певен, що до цього не дійде. Сорок процентів наших клієнтів ніколи не роблять більше трьох порушень Хіба ж не заспокійливі цифри?

Моррісон не вважав їх заспокійливими. Він вважав їх жахливими.

Звичайно, якщо ви вчините п’яте порушення…

— Що ви хочете сказати?

— Кімната для вас та вашої дружини, знову побої для вашого сина й побої для вашої дружини, — широко посміхнувся Донатті.

Моррісон, втративши самовладання, кинувся через стіл на Донатті. Донатті, несподівано швидко як на того, хто сидів розслабившись, відсунувся на стільці назад і обома ногами над столом ударив Моррісона в живіт. Давлячись і кашляючи, Моррісон відсахнувся.

— Сядьте, містере Моррісон, — великодушно сказав Донатті. — Давайте поговоримо як розумні люди.

Віддихавшись, Моррісон сів. “Колись же має закінчитися це страхіття?” — подумав він.

— Корпорація “Квіттерз”, — пояснював далі Донатті, — застосовує десятиступінчату шкалу покарання. Ступені шостий, сьомий й восьмий — це повторні перебування в “кімнаті кролика”, але з більшою електричною напругою і серйознішими побоями. Дев’ятий ступінь — перелом руки вашого сина.

У Моррісона пересохло в роті.

— А десятий? — запитав він.

— Тоді ми здаємося, містере Моррісон, — сумно похитав головою Донатті. — Ви належатимете до двох відсотків, які лікуванню не піддаються.

— Ви дійсно здаєтеся?

— Образно кажучи, — усміхаючись до Моррісона, Донатті висунув одну з шухляд столу й поклав на стіл револьвер 45-го калібру з заглушником. — Навіть ті два відсотки, що не піддаються лікуванню, палити більше ніколи не будуть. Це ми гарантуємо.

 

Увечері в п’ятницю вони дивилися один із улюблених фільмів Сінді “Булліт”. Моррісон, заважаючи їй зосередитися, увесь час вертівся й щось бурмотів.

— Що з тобою? — запитала вона, коли на екрані з’явилася заставка.

— Нічого… Все, — буркнув він. — Я кинув палити.

— З яких пір? П’ять хвилин тому? — засміялася Сінді.

— З третьої годин дня.

— І ти дійсно відтоді не палив?

— Не палив, — відказав він і почав гризти ніготь на великому пальці, вже розгризеному до живого.

— Це ж чудово! І що тебе до цього спонукало?

— Ти й… Елвін.

Вона широко розплющила очі й навіть не помітила, що знову йде фільм. Дік рідко згадував їхнього розумово відсталого сина. Вона підійшла, глянула на порожню попільничку біля його правої руки, а тоді йому в вічі.

— Ти серйозно вирішив кинути палити, Діку?

— Серйозно, — сказав він і подумав: “Якщо я звернуся до поліції, бригада найманих бандитів спотворять твоє обличчя, Сінді”.

— Я рада. Навіть якщо ти й не зробиш цього, ми обидва дякуємо тобі за твій намір, Діку.

— Думаю, що зроблю, — сказав він, згадуючи помутнілий, убивчий погляд Донатті, коли той ударив його ногами в живіт.

 

Цієї ночі Моррісон спав погано — починав дрімати й відразу ж прокидався, а біля третьої години зовсім прочумався. Від бажання палити його почало лихоманити. Він зійшов униз до свого кабінету. Кабінет не мав вікон і був усередині будинку. Моррісон висунув верхню шухляду столу й якийсь час загіпнотизовано дивився на пачку сигарет, потім роззирнувся довкола й облизав губи.

Донатті сказав: “Постійне спостереження протягом першого місяця. Вісімнадцять годин удень протягом наступних двох, але він ніколи не буде знати, які саме вісімнадцять. Протягом четвертого місяця, коли більшість клієнтів не витримують і знову починають палити, “обслуговування” буде знову протягом двадцяти чотирьох годин на добу. Затим по дванадцять годин щоденно до кінця року, не підряд і не в один і той же час. А по всьому — вибірковий нагляд до кінця його життя.

До кінця його життя.

— Ми можемо спостерігати за вами місяць через місяць, — говорив Донатті. — Або через день. Або постійно протягом одного тижня щомісяця два роки від сьогодні. Головне, що ви не будете про це знати. Якщо запалите, ризикуватимете й думати: “Вони стежать? Чи не забирають зараз мою дружину, а може, посилають свого чоловіка до мого сина?” — Правда ж, чудово? І якщо ви крадькома запалите, смак такого паління буде жахливим. Воно буде мати смак крові вашого сина.

“Але зараз, глухої ночі, в моєму власному кабінеті, вони не можуть за мною спостерігати”, — думав Моррісон. У будинку стояла мертва тиша.

Хвилин зо дві він дивився на пачку сигарет, не в силі відірвати від неї погляд, потім підійшов до дверей, виглянув у порожню вітальню, повернувся назад і ще якийсь час дивився на сигарети. Йому уявилася жахлива картина: все життя попереду без сигарет. “Як, скажіть на милість, він зможе переконати в чомусь серйозного клієнта, не тримаючи недбало між пальцями запаленої сигарети, коли підходитимете до схем та діаграм? Як він зможе витримати без сигарети нескінченні прийоми гостей у саду, які часто влаштовує Сінді? Як він зможе вставати зранку і зустрічати день без запаленої сигарети, коли питиме каву й читатиме газету?”

Моррісон проклинав себе за те, що опинився в такому становищі, проклинав Донатті. Але найбільше він проклинав Джіммі Маккенна. Як він міг так учинити? Негідник усезнав. Його руки тремтіли від бажання схопити юду Джіммі Маккенна.

Моррісон ще раз крадькома обвів поглядом кабінет і дістав із шухляди сигарети. Він гладив коробку, пестив її. Яка була колись рекламна фраза? “Таке кругле, таке тверде, так красиво упаковане”. Краще не скажеш. Він узяв сигарету в рот, підвів голову и прислухався.

Чи то було справді легеньке шарудіння у стінній шафі, чи йому почулося? Певно, почулося. Але…

А ще він уявив кролика, як той несамовито підскакував від ударів електричного струму, уявив у тій кімнаті Сінді…

Тривожно прислухавшись і нічого не почувши, Моррісон подумав, що йому варто лише підійти до дверей шафи й відчинити їх, але він надто боявся того, що може там побачити, а тому повернувся до ліжка й ще довго не міг заснути.

Незважаючи на те як мерзенно він відчував себе вранці, сніданок йому видався смачним. Повагавшись мить, він, після звичайної порції кукурудзяних пластівців, з’їв яєчню. Коли Сінді зійшла вниз у своєму халаті, він якраз вискрібав сковорідку.

— Річарде Моррісон! Ви не їли яєць на сніданок, відколи Гектор був ще у пелюшках.

У відповідь Моррісон буркнув щось нерозбірливе. Він вважав, що прислів’я Сінді:“Відколи Гектор був ще у пелюшках” таке ж безглузде, як і інше її прислів’я: “Мені треба посміхатися й цілувати свиню”.

— Ти ще не палив? — запитала вона, наливаючи апельсиновий сік.

— Ні.

— До полудня запалиш, — побіжно сказала вона.

— Дуже ж ти мені допомагаєш! — різко повернувся він до неї. — Ти, та ті, хто не палить, усі ви гадаєте… а, нічого, не звертай уваги.

Він чекав, що Сінді образиться, але вона лише здивовано подивилася на нього.

— Ти це серйозно? Ти дійсно кинув палити?

Звичайно, серйозно, відказав він, а сам подумав: “Надіюся, ти ніколи не дізнаєшся, наскільки серйозно”.

— Бідний хлопець, — підійшла до нього Сінді. — Ти виглядаєш, ніби воскрес із мертвих. Але я пишаюся тобою.

Моррісон міцно пригорнув її до себе.

 

Сцени з життя Річарда Моррісона. Жовтень— листопад: Моррісон і його щирий приятель із студії “Ларкін” у барі Джека Демпсі. Приятель пропонує сигарету. Моррісон трохи сильніше стискує свою склянку й каже: “Я кинув палити”. Приятель сміється й каже: “Даю тобі тиждень”.

Моррісон чекає ранкового поїзда і дивиться поверх газети “Таймс” на хлопця в синьому костюмі. Він бачить його тут майже кожного ранку. Бачив він його і в інших місцях — в готелі “Анде”, коли зустрічався з клієнтом, у музичному магазині Сема Гуді на 45-й вулиці, де, поки він цікавився, чи є в них альбом Сема Кука, цей хлопець перебирав грамофонні платівки. Якось він бачив його на місцевому майданчику для гри в гольф недалеко від своєї групи під час гри “два проти двох”.

Моррісон випив на вечірці і дуже хоче палити, але він підпилий не настільки, щоб наважитися це зробити.

Моррісон відвідує сина й дарує йому велику кулю, що пищить, коли її стиснути. Поцілунок розчуленого від задоволення сина. Чомусь не такий відразливий, як раніше. Міцно обіймаючи сина, він розуміє, що мали на увазі цинічний Донатті та його колеги: любов — найдієвіші ліки. Хай романтики дискутують про її існування. Прагматики визнають її і використовують.

Моррісон втрачає фізичний потяг до паління поступово, але ніколи цілком не втрачає психологічного потягу чи потреби мати щось у роті — таблетку від кашлю, цукерку, зубочистку… Все це — слабка заміна.

Якось у Мідтаун-тунелі Моррісон потрапляє у величезну автомобільну пробку. Темрява. Ревуть сигнали. Смердюче повітря. Рух безнадійно зупинився. Випадково відкривши великим пальцем “бардачок” і побачивши там напіввідкриту коробку сигарет, він хвилину повагався, а потім вихопив одну й запалив її від запальнички, вмонтованої у щиток приладів. “Коли щось трапиться, винна Сінді, — визивно сказав він собі, — я просив її повикидати всі ці кляті сигарети”.

Після першої затяжки Моррісон дуже закашлявся. Після другої — з очей у нього потекли сльози. Після третьої — запаморочилась голова, й він майже знепритомнів. Він подумав, що сигарета має жахливий смак. А на довершення: “Боже мій! Що я роблю?”

Ззаду нетерпляче сигналили. Рух відновився. Моррісон погасив у попільничці сигарету, опустив скло передніх дверей, відкрив поворотні вентиляційні скельця і, мов хлопець, який щойно кинув в унітаз свій перший недопалок, почав безпорадно розганяти руками повітря.

Затим різко рушив і поїхав додому.

 

— Сінді, я вдома!

Тиша.

— Сінді? Де ти?

Задзвонив телефон, і він похапцем зняв трубку. — Слухаю. Сінді?

— Вітаю вас, містере Моррісон, — почув він ввічливий, але діловитий голос Донатті. — Нам, гадаю, необхідно залагодити невеличку справу. О 5-й годині вам буде зручно?

— У вас моя дружина?

— Так, звичайно, — поблажливо засміявся Донатті.

— Послухайте, відпустіть її, — благально мовив Моррісон. — Такого більше не повториться. Це була помилка, лише помилка, й тільки. Я зробив усього три затяжки і, Бог свідок, вони навіть погано смакували!

— Яка прикрість. Отож я чекаю на вас о п’ятій, гаразд?

— Прошу вас, — Моррісон мало не плакав. — Будь ласка…

Він говорив у порожнечу.

 

О 5-й пополудні у приймальні, крім секретарки, нікого не було. Незважаючи на блідий і скуйовджений вигляд Моррісона, вона подарувала йому променисту усмішку й промовила у систему внутрішнього зв’язку:

— Містер Донатті? Вас хоче бачити містер Моррісон. — Затим, кивнувши до Моррісона: — Заходьте.

Донатті чекав біля кімнати без позначок на дверях. Поруч з ним стояв мавпоподібний тип у бавовняній сорочці з написом SMILE** і пістолетом 38-го калібру в руці.

 

——

** SMILE (англ.) — усмішка.

 

— Послухайте, — звернувся Моррісон до Донатті. — Ми ж можемо якось домовитись? Я заплачу вам. Я…

— Замовкни, ти! — наказав тип у сорочці SMILE.

— Добре, що ви приїхали, — сказав Донатті. — Вибачте за дещо неприємний привід. Ходімо. Закінчимо все якомога швидше. Запевняю вас, вашій дружині не буде завдано болю… на цей раз.

Моррісон ледве стримував себе, щоб не кинутися на Донатті.

— Годі, не треба, — невдоволено мовив Донатті. — Якщо ви це зробите, Мотлох заспокоїть вас пістолетом, а ваша дружина однаково отримає своє. Отже, що це вам дасть?

— Сподіваюся, ви пропадете, — сказав він Донатті.

— Якби я мав п’ять центів з кожного подібного побажання, я пішов би у відставку, — зітхнув Донатті. — Хай це буде для вас наукою, містере Моррісон. Коли романтик намагається зробити добро й зазнає поразки, його нагороджують медаллю. Коли ж прагматик досягає успіху, його посилають у пекло. Підемо?

Мотлох махнув пістолетом.

Приголомшений Моррісон зайшов до кімнати перший. Мотлохх підштовхнув його пістолетом до запнутого зеленою занавіскою віконця, і в нього майнула думка: “Мабуть, це схоже на те, ніби дивитися в газову камеру”.

За віконцем у кімнаті Моррісон побачив Сінді, яка збентежено роззиралася довкола.

— Сінді! — покликав він розпачливо. — Сінді, вони…

— Вона вас не бачить і не чує, — сказав Донатті. — Однобічне скло. Гаразд, давайте з цим кінчати. Цього разу була дійсно дуже незначна помилка. Гадаю, тридцяти секунд буде досить.

Мотлохх однією рукою натиснув кнопку, а другою притиснув пістолет до спини Моррісона.

Для Моррісона це були найдовші тридцять секунд у його житті.

— Ви будете дорікати нам? — поклавши руку на плече Моррісона, коли все було закінчено, запитав Донатті.

— Не буду, — ледве чутно мовив Моррісон, притиснувшись лобом до скла й ледве тримаючись на ногах, а коли оглянувся, побачив, що Мотлохх зник.

— Ідіть за мною, — сказав Донатті.

— Куди? — байдуже запитав Моррісон.

— Гадаю, вам треба дещо пояснити дружині, хіба не так?

— Як я можу дивитися їй у вічі? Як я скажу їй, що я… я… я…

— Запевняю, ви будете здивовані, — сказав Донатті.

 

У кімнаті була лише канапа, на якій сиділа Сінді й безпорадно схлипувала.

— Сінді? — тихо покликав Моррісон.

— Дік? — підвівши заплакані очі, прошептала вона. — Дік? О… О Боже…

Він міцно пригорнув її до себе.

— Два чоловіки, — розповідала вона, припавши до його грудей, — зайшли до будинку і я спочатку подумала, що вони грабіжники, а потім злякалася, що вони збираються мене ґвалтувати. Мені зав’язали очі, кудись везли, затим… о, це було жахливо

— Мовчи, — сказав він. — Мовчи.

— Але чому? — запитала вона, дивлячись на нього. — Чому вони…

— Через мене, — він сказав. — Я тобі все поясню, Сінді…

 

Скінчивши розповідати, він трохи помовчав, а потім, опустивши очі долу, сказав:

— Мабуть, ти ненавидиш мене. Я тебе розумію.

— Ні, зовсім навпаки. — Вона обома руками повернула до себе його обличчя.

Він мовчки, здивовано, дивився на неї.

— Це варто було зробити, — говорила вона. — Хай Бог благословить цих людей. Вони визволили тебе з в’язниці.

— Ти так вважаєш?

— Саме так, — поцілувавши його, відповіла вона. — А зараз ми можемо їхати додому? Я почуваюся краще. Набагато краще.

Якось увечері через тиждень задзвонив телефон, і Моррісон, упізнавши голос Донатті, сказав у трубку:

— Ваші люди помилилися. Я навіть близько не був біля сигарети.

— Ми це знаємо. Нам треба обговорити останнє питання. Ви можете зазирнути до нас завтра о другій половині дня?

— Це…

— Нічого серйозного. Власне кажучи, треба узгодити фінансові справи. Між іншим, поздоровляю вас з підвищенням.

— Звідки вам відомо?

— Стежимо, — ухильно відповів Донатті й поклав трубку.

 

Коли вони зайшли до маленької кімнати, Донатті сказав:

— Не треба так хвилюватися. Ніхто не збирається вас кусати. Підійдіть сюди, будь ласка.

— Знаєте, я трохи набув ваги, але… — почав Моррісон, побачивши звичайні медичні ваги.

— Сімдесят три відсотки наших клієнтів набувають ваги. Станьте на ваги, будь ласка.

Моррісон став, і ваги показали сто сімдесят чотири фунти***.

——

*** Фунт — 453,6 г.

 

— Гаразд, чудово. Можете зійти. Якой ви на зріст, містере Моррісон?

— П’ять футів одинадцять дюймів ****.

——

**** Фут — 30,48. Дюйм — 2,5 см

 

— Так, подивимось. — Він дістав з кишені невелику ламіновану в пластик картку. — Добре, не надто погано. Я випишу вам рецепт на заборонені дієтичні таблетки. Вживайте їх економно й згідно з вказівками. А зараз я визначу вам вашу максимальну вагу… Так… — Він знову заглянув у картку. Сто вісімдесят два фунти, влаштовує? Сьогодні перше грудня. Отже, чекаю на вас першого числа кожного місяця для зважування. Ніяких проблем, якщо не зможете прийти й зателефонуєте наперед.

— А якщо я наберу більше сто вісімдесяти двох фунтів?

— Ми пошлемо когось до вас додому відрізати у вашої дружини мізинець, — посміxнувся Донатті. — Можете вийти у ці двері, містере Моррісон. Бажаю доброго дня.

Минуло вісім місяців.

Моррісон зустрічає в барі Демпсі приятеля із студії “Ларкін”. Вага Моррісона — сто шістдесят сім фунтів — менша тієї, яку Сінді гордо називає його бойовою вагою. Він перевіряє свою вагу тричі на тиждень і має квітучий вигляд. Приятель, у порівнянні з ним, вигляд має хворобливий.

— Боже, як ти взагалі кинув палити? — запитує приятель. — Мене ця проклята звичка тримає мертвою хваткою. — Він з огидою гасить сигарету й робить ковток віскі.

Моррісон уважно дивиться на нього, потім дістає з гаманця маленьку білу візитну картку, кладе її на прилавок між ними й говорить:

— Знаєш, ці хлопці змінили все моє життя.

 

***

Через дванадцять місяців. Моррісон отримує поштою рахунок:

Корпорація “Квіттерз”
Іст, 46 = та вулиця, 237
Нью-Йорк, Н.Й. 10017
Лікування — $2500.00
Консультація (Віктор Донатті) — $2500.00
Електрика — $0.50
Всього (Будь ласка, заплатіть) — $5000.50— От шельми! — вигукнув він розгнівано. Вони нарахували за електрику, яку використали на… на…

— Заплати, — цілуючи його, каже Сінді.

 

Через двадцять місяців:

Цілком випадково Моррісон із дружиною зустрічають у театрі “Гелен Гейз” Джіммі Маккенна, теж із дружиною. Джіммі виглядає чи не краще, ніж того дня, уже досить давно, в аеропорту. З його дружиною Моррісон раніше не зустрічався. Вона вся сяє й виглядає симпатичною, якими іноді бувають навіть негарні дівчата, коли вони дуже щасливі.

Під час обопільного знайомства вона подає Моррісону руку. Лише в середині другої дії він зрозумів, що йому видалося незвичайним. На її правій руці немає мізинця.

Стівен Кінг (1947) — один із найпопулярніших сучасних американських авторів. Як письменник Кінг прославився завдяки своїм написаним з великою майстерністю фантастичним творам жахів, в яких задіяні люди з усіх верств населення — чоловіки і жінки, молоді і старі, багаті і бідні. Читачі переживають страхіття разом із Кінгом.

“Кинь палити!” — одне з багатьох оповідань цього жанру, вперше було опубліковано у збірці його оповідань Night Shift («Нічна зміна») у 1978 році.

Перекладено за виданням: The Best American Mistery Stories of the Century (Кращі американські оповідання століття)

Видавництво HOUGHTON MIFFLIN COMPANY. BOSTON—NEW YORK 2000.

http://www.vsesvit-journal.com/old/content/view/133/41/

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s