Знай наших. Василь Лавер “У тіні Ердеґа”

haunted-house-1124241_960_720

Друзі, від сьогодні ми викладатимемо оповідання усіх співавторів наших збірок, які на даний момент приймають участь в конкурсі від журналу “СТОС” – “Зачаєний жах”.

Василь Лавер  “У тіні Ердеґа”

Незвідане завжди приходить у наше життя раптово. Проживаючи день за днем, з року в рік дотримуючись одного і того ж самого алгоритму — дім, робота, магазин, — ми і не усвідомлюємо тих похмурих і небезпечних сутностей, що чатують на нас десь зовсім поруч. Та коли темрява проривається крізь так старанно зведену нами стіну, всі наші хитромудрі захисні споруди, зліплені із «раціональності» та «здорового глузду», швидко тануть, як зведена дітлахами сніжна фортеця тане під невблаганними променями весняного сонця.  

Я мав нещастя пізнати, що таке справжній Жах. Коли я пишу ці рядки, мої руки тремтять, слова виходять нерівними і плутаними. Тому, хто це читатиме, буде важко розібрати написане. Хоча кого я обманюю? Ніхто і ніколи не візьме до рук цей рукопис. Але я мушу викласти все на папері, адже думки вже просто не знаходять собі місця в моїй голові, я мушу хоч з кимось поділитись тим, що зі мною трапилось. Хай навіть це будуть тільки кілька листів пожовклого паперу.

 

Перш за все, дозвольте відрекомендуватись. Звуть мене Янош Коложварі, та я звик, що мене називають Іваном. Незважаючи на чисто угорське прізвище і на те, що угорською я володію як рідною, в моїх жилах тече не тільки угорська кров — мама українка, тато наполовину угорець (за дідом), наполовину словак… Упевнений, в роду були і німці, і росіяни, і чехи… Я ніколи особливо не переймався своїм генеалогічним деревом. Єдине, що було достеменно відомо мені з історії моєї сім’ї, — це те, що походить вона із старовинного дворянського роду. Мій далекий пращур, Жолт Коложварі, багато десятків років тому переїхав в тодішній Унґвар із тодішнього Коложвара. На сучасних картах цих міст вже немає, але на карті, яку я останнього разу тримав в руках, на їхньому місці було виведено слова «Ужгород» та «Клуж-Напока».

Обставини переїзду Жолта Коложварі в Ужгород для мене залишались загадкою. Ні батько, ні дід не любили про це говорити. Але по їх обличчях я бачив, що ця історія, хоч і не була із приємних, та все ж була їм відомою. Втім, одного разу батько пообіцяв мені все розповісти, «коли прийде час». Та час так і не прийшов — тато загинув в автокатастрофі коли мені було десять років. Невдовзі вічним сном заснув і мій дідусь. Бабуся пережила його на якийсь рік-півтора, тож мій зв’язок із гілкою Коложварі зів’яв так і не встигнувши зміцніти. Виховувала мене мама та її батьки. У мене навіть іноді закрадалася думка, чи не змінити мені прізвище на мамине? І хоч це було би свого роду зрадою батька, та часом я шкодую, що так тоді і не наважився на цей крок. Може б я тоді не отримав того листа і все моє життя склалося б інакше.

 

То був звичайний день. Прийшовши з роботи (я тоді був звичайним банківським клерком), я дивився телевізор. Мало грати «Динамо», тож я перемикав канали, щоб якось забити час до матчу. У двері подзвонили. Зазвичай до мене так пізно ніхто не ходив. Жив я сам, хоч і в кількох хвилинах пішки від мами, друзів не мав… Як там кажуть, «дурному добре й одному»? Я наче дурним не був, але і в товаристві потреби не відчував.

Відкривши двері, я побачив кур’єра. Звичайний хлопчина, непримітної зовнішності, «вам лист, ось тут підпишіть будь ласка»… Лист?! Хто б мені міг писати? З мамою зідзвонюємось, а про існування інших родичів я і не здогадувався. Принаймні до того часу.

 

Листа було відправлено на моє ім’я якимось Н. Іонеску з Клужа-Напоки, Румунія. Розірвавши конверт, я вийняв лист формату А4. Папір був дуже якісним, мої пальці навряд чи колись торкались подібного. Як випливало із листа, його автор, Нуцу Іонеску, був адвокатом пана Сіларда Коложварі. Лист у моїх руках затремтів. Невже збулась дитяча мрія про спадщину від невідомого, але неодмінно багатого родича? Схоже було, що так.

Пан Нуцу просив мене відкласти свої справи і приїхати в Клуж, щоб владнати всі питання зі спадщиною, яку залишив мені мій родич. Як виявилось, Сілард Коложварі не мав нащадків, але своє майно він хотів заповісти тільки комусь із свого роду. Спеціалісти, яких він найняв, знайшли таку людину. Нею виявся я, Янош Коложварі. Я не знаю, чи були в мене конкуренти, в листі про це не було написано ні слова. Мова йшлася тільки про мене.

Я швидко загуглив прізвище та ім’я свого несподіваного благодійника і виявив, що така людина дійсно існує (вірніше існувала, Царство йому небесне) і більше того, він був власником чималих статків! І хоча чим конкретно займався пан Сілард я так і не дізнався, але з того, що мені вдалося знайти, було видно, що грошей у нього кури не клювали. Практично всі знайдені мною статті були присвячені не самому Сіларду Коложварі, а очолюваному ним благодійному «Фонду Коложварі», що займався в тому числі і допомогою онкохворим дітям. І хоч про самого очільника фонду доступні мені відомості були доволі куцими (не було навіть нормального фото цього «видатного мецената»!), але простому клерку такі масштабні проекти явно були б не під силу. Та і яка різниця як Сілард здобув свої статки? Хоч через наркоторгівлю! Хіба це має значення? Основне ж, як я буду їх примножувати. А з тими сумами, що малювала мені моя уява, просто не існувало таких вершин, які були б мені непідвладні! Зайве казати, футбол того вечора я так і не подивився.

 

З банку я не звільнявся, та на два тижні оформив відпустку за свій рахунок. Цього часу мені повинно було б вистачити, щоб розібратись зі справами. А вони не могли чекати. І хоч мама була категорично проти, щоб я їхав («Синку, ну куди ти сам у чужу країну, ти ж навіть мови не знаєш!»), я спакував речі і найближчим автобусом поїхав у Клуж.

Я жодного разу не був у Румунії. Не можу сказати, що я взагалі не бував за кордоном, в мене була шенгенська мультивіза, якою я радо користувався, але далі Будапешта чи Кошиць я ніколи ще не був. Я не комплексував з цього приводу. Кант взагалі все своє життя прожив у Кенігсберзі, а яким мудрим чоловіком був.

За кілька годин, ми, нарешті, в’їхали на територію Румунії. Контраст вражав. Гарні рівні дороги, симпатичні акуратні села, все освітлено, охайно і чисто. Ну скажіть, чому ми не можемо так? Увесь автобус дрімав, крім водія і мене. Я витріщався у вікно, вбираючи у себе нові краєвиди, які так до болю нагадували мені рідне Закарпаття.

Після кількагодинної подорожі, ми врешті-решт приїхали до пункту призначення. Вийшовши з автобуса, я помітив чоловіка за сорок, що тримав у руках табличку з моїм прізвищем. Він був високий на зріст, приблизно метр дев’яносто, досить атлетичної статури, котру не ховав навіть доволі вільний плащ болотного кольору. Чорне густе волосся, зачесане на лівий пробор, виблискувало під вокзальними лампами, видаючи любов мого нового знайомого до різноманітних засобів укладання волосся.

Я підійшов і привітався.

— Пане Яноше, радий вас вітати на землі ваших предків.– чоловік говорив непоганою угорською, хоч із відчутним акцентом. – Мене звати Нуцу Іонеску, я маю честь представляти інтереси пана Сіларда Коложварі.

«А згодом представлятимеш мої, якщо будеш добре себе поводити», — подумав я, і ми сіли в чорний мерседес. Авто було не найновішої моделі, але досить солідне. Після автобусу м’які шкіряні просто вражали своїм комфортом. Адвокат повідомив, що ми їдемо у маєток Коложварі, тихо увімкнув якусь класичну музику, і ми поїхали. Зізнаюсь, я не бачив дороги, так як майже відразу заснув. Все ж втома від переїзду давалася взнаки. Я незчувся, як Нуцу (так він просив себе називати) заглушив мотор і повідомив мені, що ми приїхали.

 

Вийшовши із машини я аж зойкнув. Переді мною постав величезний будинок, обвитий плющем. Усе свідчило про його неймовірну древність. Я не сильний в архітектурі, але фахверки із темного дерева свідчили про значний саксонський вплив на архітекторів палацу. Було тут і ще щось: якась невловима темна аура огортала це місце.

Біля сходів на нас вже чекав чоловік похилого віку, вдягнений у класичний чорний костюм. Біла сорочка була ідеально випрасуваною, на руках старий носив такі ж ідеально білі рукавички. Я ледь не розсміявся, до того цей пан нагадував мені стереотипного дворецького із фільмів. Він був невисокого зросту, трішки згорблений. Здавалося, що життя непомірним тягарем зігнуло його за ці всі роки. Білосніжне волосся росло тільки на скронях і на потилиці, залишаючи чимало місця для великої блискучої лисини. Ніс чоловіка був з горбинкою, нагадуючи мені про зображення древніх римлян. Дійсно, якби його одягти у тогу і сандалії, замість костюму, то мій новий знайомий цілком би міг зійти за римського патриція.

— Доброго дня, пане Яноше. Мене звуть Тиберій. Дозвольте ваші валізи.

Старий чемно мені вклонився, взяв мої речі і пішов у дім. Можливо не слід було давати старому нести валізи, з огляду на його вік, та я так вжився в роль багатого спадкоємця, що про це і не подумав.

Інтер’єр будинку мене вразив не менше, ніж екстер’єр. Височенна стеля, дорогі килими, на стінах картини пензля давно померлих художників — все навколо дихало величчю і старовиною.

— Ви, мабуть, хотіли би відпочити, та спершу я би все ж поговорив з вами про справи. — звернувся до мене Нуцу.

Я не заперечував. Це місце мене інтригувало. Я хотів якомога швидше дізнатись, що ж від мене вимагалося для того, щоб стати власником цього маєтку. Ми пройшли в кабінет, який, мабуть, належав колишньому господарю. Уздовж стін стояли шафи з силою-силенною книг, а біля вікна стояв масивний дубовий стіл, вкритий зеленим сукном. На столі, крім приладдя для письма та паперів стояла ще невелика настільна лампа, на вигляд далеко не наймолодша деталь інтер’єру. Нуцу сів за стіл, я ж умостився в кріслі навпроти нього.

— Пане Коложварі, мій клієнт заповідав вам…

Я не втримався:

— Мені аж не віриться, що це все направду!

Нуцу якось дивно на мене подивився. Потім його губи торкнула усмішка.

— Яноше, боюсь, ви неправильно все зрозуміли. Справа у тому, що цей будинок, а також практично всі свої статки, Сілард Коложварі заповідав своєму фонду. Вам він заповідав дещо інше…

Мене наче щосили вдарили у сонячне сплетіння. Я міг тільки витріщатися на Нуцу, як риба, ковтаючи повітря.

— Ви стаєте власником цього, — Нуцу відсунув папери, підійшов до сейфу неподалік столу, увів код і вийняв із нього якийсь масивний пакунок. Коли Нуцу розгорнув його, я побачив старезний фоліант товщиною сантиметрів десять і сантиметрів п’ятдесят в діагоналі. Шкіряна обкладинка здавалася в рази старішою за все навколо — за мене з Нуцу, навіть за сам будинок. На ній було витиснено якісь незрозумілі написи на невідомій мені мові. Я тільки й спромігся спитати:

— Що це?

Нуцу відкрив шухляду столу і вийняв з неї конверт.

— Тут відповіді на всі ваші запитання. Пан Сілард наказав не відкривати конверта, а передати його вам особисто в руки. Тиберій проведе вас до вашої кімнати. Також, згідно із розпорядженням пана Сіларда, ви можете залишитись у будинку на місяць, щоб краще пізнати історію свого роду, подивитися Клуж. Передача маєтку у фонд Коложварі займе певний час.

— Нуцу, який у цьому зміст? Я краще поїду. Коли найближчий автобус?

Вираз обличчя адвоката змінився. Враз зникла посмішка, брови зійшлися на переніссі:

— Яноше… Я дуже поважав пана Сіларда і я зроблю все, щоб виконати його останню волю. Ви пробудете тут не менше місяця, а потім їдьте хоч на всі чотири сторони. Про свій банк не хвилюйтесь, я все владнаю. Ваша відпустка триватиме стільки, скільки необхідно.

Он як ти заговорив! Виходить, що я тут у ролі почесного в’язня? Я мовчки взяв лист, загорнув у пакунок книгу і пішов за Тиберієм, який, здавалося, матеріалізувався з повітря. Моя кімната знаходилась на другому поверсі, неподалік від кабінету. Тиберій вже заніс мої речі, нерозпаковані валізи чекали на мене біля ліжка. Крім нього в кімнаті була платтяна шафа, стіл, кілька стільців, тумба біля ліжка із невеликою лампою на ній. Я поклав книгу на стіл. Розпаковувати речі я не мав сил, тому тільки вийняв піжаму, сходив у душ і вмостився в ліжку.

Я лежав і дивився на лист, написаний Сілардом, не знаючи, чи варто його відкривати. Всі мої надії на спадок і так не справдилися, тож чи варто було тішити себе новими ілюзіями? Але білий папір конверту вабив мене, і я не втримався і відкрив його. В ньому був написаний від руки лист такого змісту:

 

«Яноше!

Знаю, ти розчарований. Але гроші, майно, все це не має значення. Я залишив тобі найголовніше. Знай: ти є нащадком древнього роду. Єдиним нащадком. Ця книга передається з покоління в покоління обраним представникам роду Коложварі. У ній є все. Коли ти опануєш знання, закладені в цій книзі, для тебе не буде нічого неможливого.

Твій далекий предок, Жолт Коложварі, втік від великої відповідальності оволодіння Знаннями, закладеними у цьому фоліанті. Якби не його молодший брат Ендре, ця книга і все, що в ній, могла би загубитися, або, що ще гірше, потрапити не в ті руки. Яноше, не зганьби наш рід, як це зробив Жолт. Прийми Знання, використай їх і передай їх далі тим, хто достойний цього. Можеш вважати це своєю місією.

Автор цього гримуару, Келад, був одним із наймогутніших угорських шаманів — талтошів. Це він відкрив легендарному Алмошу шлях до омріяної Батьківщини. Але Алмошу та іншим угорським вождям не подобалися деякі із ритуалів, які проводив Келад із своїми учнями. І Алмош заборонив Келаду і його послідовникам іти разом із іншими уграми в Карпатські гори, за якими ховалася омріяна Паннонія.

Але на цьому все не закінчилось. Келад повстав проти волі Алмоша. Він і його люди спланували повстання проти вождя угрів. Та серед них виявився зрадник, котрий виклав усі їхні плани Алмошу. Вождь не міг стерпіти непокори, і Келада разом із усіма причетними стратили.

Втім, Келаду вдалося основне — передати свої знання. Наш спільний предок, що був його учнем, зміг врятуватися від різні, влаштованої Алмошем. Він записав усе, чого навчився від Келада. У цій книзі ти знайдеш відповіді на всі питання, що в тебе можуть виникнути. Сподіваюсь, у тебе вистане духу ці знання прийняти.

Вірю в тебе.

Сілард Коложварі»

 

Лист залишив більше запитань, ніж відповідей. Що ж у цій книзі таке? І я прийняв рішення, про яке досі шкодую. Я вирішив таки залишитись на місяць, щоб у всьому цьому розібратись.

 

У першу ніч в маєтку Коложварі, мені приснився сон. Я стояв посеред величезного поля, кінця-краю якому не було видно. Густа зелена трава сягала мені до колін. Вдалині я побачив якісь намети. Між ними метушилися люди, де-не-де в небо піднімались цівки диму, чути було іржання коней. Я вирішив підійти ближче, щоб роздивитись. Чим ближче я підходив, тим виразніше бачив на фоні неба силует ще одного шатра. Висотою він переважав усі інші намети разом узяті, дещо нагадуючи мені зображення Пхеньянського готелю Рюгьон. Він був майже прозорим, якимось нереальним. Крізь нього я бачив поодинокі хмаринки, міг слідкувати за польотом далеких пташок. Та чим більше я вдивлявся у той намет, тим більше мене огортало почуття тривоги, мені хотілось про щось попередити людей у таборі. Я біг, але це було марно: мені ні на крок не вдавалось наблизитись до цілі.

Коли я прокинувся, простирадла були мокрими від поту. Мені знадобилося хвилин п’ятнадцять, щоб прийти до себе. Прийнявши душ, я спустився вниз у вітальню. Великий стіл вже було накрито. Сніданок, який для мене приготували у маєтку Коложварі, не можна було порівняти із тим, який я щоранку готував для себе. Яєчня з беконом, тости, масло, джем, велика таця з фруктами, графин свіжовичавленого апельсинового соку… Біля цієї всієї краси стояв Тиберій. Побачивши мене, він зробив крок мені назустріч:

— Доброго ранку, пане Яноше. Чи бажатимете кави, чаю?

Я попросив еспресо з вершками і взявся за їжу. День починався вдало.

 

Після сніданку я піднявся у свою кімнату, сів за письмовий стіл і поклав перед собою книгу. Я спробував роздивитись напис на обкладинці. Там було написано таке:

image001

Ці символи мені здалися дещо знайомими. Я сперся на спинку стільця і закрив очі. Де ж я міг їх бачити? Відповідь прийшла за кілька секунд. Схожі написи я бачив на Закарпатті при в’їзді до Берегова! Ох і скандал тоді був навколо того напису. Знайшлись люди, котрим не сподобалось, що на в’їзді до міста поставили табличку, написану древнім угорським письмом. Сейкейські руни або, як їх ще називають, ровашіраш. Віднедавна вони стали новим трендом в певних угорських колах, тож дивно було їх зустріти на книзі, котрій кілька сотень років. З іншого боку, а чого я чекав? Угорці ж використовували ці руни для письма у дохристиянські часи.

Погортавши сторінки, я виявив, що вся книга написана цим письмом. Мені потрібні були якісь довідники, якщо я планував це прочитати. Так як мій телефон не зловив вайфаю, я змушений був шукати щось у тих книгах, що були вдома у Сіларда Коложварі. Пошуки не зайняли багато часу. За кілька хвилин я вже відкопав кілька монографій та довідників, присвячених сейкейським рунам.

Перш за все я повинен був розшифрувати напис на палітурці. Читаючи справа наліво я шукав відповідники до кожного символу у сучасній угорській абетці. Коли зрештою я вивів на папірці «Kelád könyve», себто «Книга Келада», я навіть трохи розчарувався. Міг би і сам здогадатись.

А от з перекладом сторінок, густо списаних рунічним письмом, справа пішла цікавіше. Книга просто поглинула мене. Де-не-де я зустрічав знайомі імена язичницьких духів, в яких колись вірили древні угри, і які знайшли собі місце в сучасній угорській лайці. Та одне ім’я зустрічалося частіше за інших:

image002

Ördög. У сучасній угорській мові слово Ердеґ (звісно, звучить воно трішки інакше, але мені важко письмово відтворити ці умляути) означало одне — чорт. Та це значення  набуте: його насадили християни, котрі намагалися викорінити язичницькі вірування свого народу. Угорські християни пішли традиційним шляхом: всі язичницькі божества раптово знайшли своє відображення у християнських святих чи демонах.

Але Келад не замислювався над різними трактуваннями імені Ердеґа. Більше того, з прочитаного було ясно, що він йому поклонявся. Мене спершу це трохи налякало, але потім я настільки захопився, що вже не звертав на це уваги. Я не сприймав книгу у християнському контексті. Я намагався зрозуміти її такою, якою писав її автор.

З написаного випливало, що Ердеґ правив нижнім світом, облаштувавши собі місце біля самого коріння Дерева Життя. Там його ув’язнив недобрий і заздрісний брат — Іштен, з яким вони колись разом сотворили цей світ. Але Іштен ніколи не міг змиритись із тим, що Ердеґ сильніший і розумніший за нього, і від страху перед братом він підступно заманив його у нижній світ і навіки закрив там, залишаючись правити верхнім і середнім світами.

Слово Іштен було мені знайомим. Колишній бог древніх угорців теж перекочував у християнство, ставши просто Богом, так само залишаючись правителем верхнього світу.

Та Келад не спинявся на простому описі вірувань древніх угрів. Він ішов далі. Він стверджував, що тільки ми, люди, що населяють середній світ, можемо відновити справедливість, випустивши Ердеґа із його ув’язнення, допомігши йому перемогти підступного брата. Від опису ритуалів, котрі мали допомогти йому в цьому, волосся в мене стало дибки.

Тихий голос Тиберія відволік мене від тяжких думок. Я незчувся, як настав вечір. Обід я давно пропустив, хоч Тиберій мене наче і кликав. Але цього разу він виявився більш настирливим. Що ж, я мав надію, що шмат запеченої свинини із смаженою картоплею та келих червоного сухого вина допоможуть мені відновити сили після важкого дня роботи.

 

Цієї ночі сон також прийшов легко. Я знову опинився на тому ж самому полі. Цього разу величезне шатро здавалося ще більш реальним, хоч воно все ще трохи просвічувало. Люди під шатром займалися своїми справами, не звертаючи на нього жодної уваги. Я біг до них, кричав зриваючи голосові зв’язки, та мене ніхто не чув. Прокинувся я, як і минулого разу, весь укритий холодним і липким потом.

Я не знав, що на мене так діє: чи то нове місце, чи книга, чи все докупи. Та факт залишався фактом: я давно вже настільки погано не спав.

Коли я спустився до вітальні, сніданок уже чекав мене. Тиберій чемно привітався зі мною і вийшов із кімнати. Я звикав до цього старого. Великий будинок, старий дворецький  я відчував себе Бетменом. Треба було б ще навчити Тиберія називати мене «мастер Брюс», для повної картини.

Після сніданку я знову заглибився у вивчення книги. Купа моїх записів збільшувалася із кожною хвилиною. Озираючись назад, я розумію, що та книга була написана зовсім не аби як. Так, описані в ній ритуали лякали. Але опис того, що отримала би людина, що їх провела, просто вражав. Сілард був правим: його маєток починав цікавити мене дедалі менше. Влада — ось у чому сенс. У разі приходу в наш світ, Ердеґ не забув би і про своїх прибічників.

Після обіду, як завжди досить ситного, я все ж вирішив прогулятись, оглянути володіння мого далекого родича. До цього весь свій час я проводив не полишаючи маєтку, зараз же мені просто необхідна була хоч якась фізична активність. За будинком розкинувся досить великий і гарний парк. Простора зелена галявина закінчувалась справжнісіньким лісом. Я тепло вдягнувся і вийшов із дому. Коли я попрямував до лісу, Тиберій окликнув мене.

— Пане Янош!

Я зупинився, питально дивлячись на нього.

— Дозвольте вам порадити цікавий маршрут. Пан Сілард полюбляв його у якості вечірньої прогулянки. Справа у тому, що колись на місті Клужа було римське поселення — Напока (хоч мабуть ви це і так знаєте). На території цього парку ви можете знайти руїни старого язичницького храму. Пан Сілард часто ходив дивитись на нього. Так він торкався історії, за його виразом.

Чесно кажучи, древні античні руїни зацікавили мене, тож я детально розпитав Тиберія про деталі маршруту.

Шлях до святилища зайняв хвилин двадцять (ви тільки уявіть, якою величезною територією володів мій родич). Гарно вимощена доріжка вивела мене на невелику галявину, посеред якої було розкидано білі, поїдені часом кам’яні плити. Вцілілим здавався тільки вівтар. Я уважно оглянув його, як і всі інші видимі мені руїни. Я провів на галявині хвилин п’ятнадцять, після чого повернувся до будинку і до пізнього вечора штудіював гримуар.

 

Немає сенсу описувати кожен день мого перебування у маєтку Коложварі. Усі вони проходили в одному ритмі: сніданок, робота, обід, прогулянка, робота, робота, робота… Важкі сни все ще мучили мене, але не так сильно, як у перші дні. Крапля за краплею аргументи Келада підточували мою свідомість і те, що здавалося просто неприйнятним, чужим ще кілька днів тому, зараз видавалося мені цілком можливим. Я серйозно задумався над проведенням ритуалу. Усе своє життя я провів десь на закутках суспільства, без шансу вибратись бодай у другий чи третій ешелон, не кажучи вже про еліту. Мені хотілося скористатися своїм шансом, яким би примарним і нереальним він би не видавався на перший погляд. Я мав намір впустити Ердеґа до нашого світу.

 

Час минув швидко. Місяць моєї ізоляції добігав кінця. Вечеряючи в один з останніх днів у маєтку Коложварі, я відчув на собі пильний погляд Тиберія. Я підвів очі від тарілки і поглянув на старого.

— Щось трапилось?

Тиберій пильно подивився мені в очі і сказав:

— Я бачу ви готові, пане Яноше.

— До чого готовий?

— Пане Яноше, за три дні добігає кінця місяць, проведений вами тут. Це буде найкращий день для ваших планів. Зорі будуть на нашому боці, таке буває не частіше, ніж раз на півтори тисячі років. З вашого дозволу, я зроблю необхідні приготування. На такій визначній події обов’язково повинна бути присутня і верхівка фонду Коложварі, — Тиберій на мить замовк. — Пан Сілард так довго чекав цього дня. Ми не можемо позбавити його вірних однодумців побачити здійснення найзаповітнішої мрії свого керівника і друга.

З цими словами старий розвернувся і вийшов. Із сусідньої кімнати я почув звуки телефону — він когось обдзвонював. Я відчув полегшення: я буду не один. Тієї ночі я спав, як убитий.

 

У день ритуалу я спав допізна. Мені потрібні були сили, тож я вирішив не ставити будильник. Прийнявши душ і поснідавши, я ще раз сів за свої записи, щоб чітко спланувати те, що я повинен буду робити увечері. Погода була сонячною, окремі білі хмаринки тільки відтіняли небесну блакить. Здавалося, що сама Природа завмерла в очікуванні приходу свого співтворця.

Ближче до вечора в маєток почали приїздити гості. Поки я сидів у своєму (так, я вже вважав його своїм) кабінеті, Тиберій організував все для прийому. Чоловіки були вдягнені у строгі чорні костюми, жінки були у розкішних вечірніх платтях. Грала тиха музика, офіціанти розносили келихи із шампанським, мої гості спілкувались, де-не-де чувся веселий жіночий сміх. Коли я увійшов до зали, музика стихла і слово взяв Нуцу Іонеску.

— Друзі! Дозвольте ще раз вітати вас на нашому вечорі. Фонд Коложварі висловлює свою вдячність вам за багаторічну співпрацю. Дозвольте вам представити нового очільника нашого фонду — Коложварі Яноша!

Зала вибухнула аплодисментами. Я здивовано витріщався на лискучі обличчя гостей, вдихаючи аромати їхніх недешевих парфумів. Я і очільник фонду? Цікавий поворот! Аплодисменти стихали і стало чутно дзвін келиха, по якому Нуцу стукав виделкою, бажаючи продовжити свою промову.

— Для продовження нашого вечора я б хотів попросити всіх вийти у двір. Нас чекає захоплююча подія, яку пан Сілард Коложварі так давно готував.

Гості попрямували за своїми пальто. Я ж за цей час не сказав ні слова. Коли всі покинули будинок, до мене підійшов Тиберій.

— Пане Яноше, всі чекають тільки на вас. Я мав сміливість віднести книгу до вівтаря, тож справа тільки за вами.

Мене не потрібно було вмовляти. Одягнувши пальто, я рішуче вийшов на вулицю. Йдучи вже знайомою стежкою, я відчував усі запахи, всі порухи дерев обабіч дороги. Моє серце билось, як навіжене, руки тремтіли, але мозок залишався спокійним. На мені лежала велика відповідальність, я мав усе зробити правильно.

Коли я дійшов до галявини з вівтарем, побачив, що гості вже оточили її. По периметру горіли факели, освітлюючи наше зібрання, а в центрі галявини, неподалік біля вівтаря, було розведено велике багаття. Я увійшов у центр кола. Усі погляди сфокусувалися на мені. Узявши в руки книгу, я почав читати.

Заклинання зривалися з мого язика, минаючи мозок. Древні вібрації пронизували все моє тіло, виходячи в ніч, змінюючи її, формуючи нові світи, нові виміри часу і простору. Люди на галявині повторювали за мною всі нечестиві слова заклять, похитуючись у такт заданого мною ритму. Темп заклинань поступово зростав, я вже не шепотів, а майже кричав. Низькі, гортанні звуки заполонили галявину своїм гріховним гулом. Краєм ока я бачив як якійсь жінці стало зле і вона втратила свідомість, інша ж закотила очі і в екстазі розірвала на собі сукню. Її великі груди, опинившись на холодному повітрі, враз вкрились гусячою шкірою, великі темні соски затверділи, не знати чи від холоду, чи від пальців її супутника, котрий відразу кинувся до неї, допомагаючи їй позбутися залишків одягу. Згодом ще одна жінка скинула свою сукню, а потім іще… За мить уся галявина виявилась огорнутою великою змією із оголених людських тіл, що стогнали та вигиналася у найрозпусніших позах.

Раптом до моторошного багатоголосся додалося мекання — якийсь міцний чоловік, у якому я впізнав Нуцу, виніс на галявину зв’язаного козла. Разом з Тиберієм вони розмістили його на вівтарі. Старий вийняв ніж і гаряча кров тварини окропила древнє каміння. Продовжуючи ритуал, я почав помічати, що навколо ставало дедалі світліше. Дерева навколо галявини кудись зникли, з’явився вітер, котрий враз загасив усі наші факели, залишивши тільки вогнище, до якого Нуцу вкинув знекровлене тіло нещасної тварини.

І я побачив те поле, що увесь цей час снилось мені. Величезне шатро на горизонті стало насправді реальним. На вівтар кинули другого козла. Поліг шатра здійнявся і…

Мене досі хапають дрижаки, коли я згадую, те, що я тоді побачив. Із шатра з’явилась величезна істота з головою козла і величезними, кількаметровими рогами. Тіло істоти було людським, хоч і вкритим короткою чорною шерстю. З-під копит, величиною у невеликий двоповерховий будинок, вилітала багнюка. Найхоробріші із кочовиків кинулись на Ердеґа, тільки щоб загинути швидкою і страшною смертю. Істота легко підняла чергового сміливця разом із його конем і жбурнула геть, наче іграшку. Шатра, тварини, люди — все гинуло під копитами жахливого бога. Над полем здійнялася огидна какофонія із пройнятих болем та відчаєм криків людей, іржання худоби, рику невмолимого демона, чужого усьому, чим ми є, усьому, у що будь-хто із нас колись вірив.

Я почув голос Тиберія:

— Нуцу, хутчіше! Потрібна остання жертва! Якщо не пролити крові нащадка хранителів Знання, Ердеґ не зможе увійти у наш світ! Все, що я планував всі ці роки, піде нанівець!

«Я планував»?! Так хто ж ти такий, Тиберію? Не давши Нуцу схопити мене, я розвернувся і щосили дав йому коліном в пах, відправивши його на землю судомно хапати повітря. При цьому я випустив з поля зору Тиберія, і він, скориставшись цим, налетів на мене, штовхнувши мене на вівтар. Його зовнішність була оманливою: старий виявився досить сильним як для свого віку і явно намагався мене вбити. Ніж, котрим він зарізав двох тварин, тепер був призначений для мене. Я вчепився йому в руку, не даючи лезу торкнутися моєї шкіри.

— Ти такий самий тюхтій, як і твій предок Жолт, — прохрипів він. — Тільки для жертви й годишся! Та я з іншого тіста, хлопче! У моїх жилах тече кров самого Ендре Коложварі!

Тиберій (чи краще сказати Сілард?) ще сильніше придавив мене до холодного каменя. Здавалося, що на галявині було тільки троє: я, Тиберій-Сілард та Ердеґ, який неухильно до нас наближався. І я сам не знаю як, та все ж мобілізував всі свої сили. Раптовим маневром я вислизнув з-під Сіларда. Заламавши йому руку (я навіть почув легкий хруст), я вихопив у нього ніж. Мене охопила шалена лють. Так весь цей місяць цей старий відгодовував мене, плануючи пустити під ніж, як худобу?! Не бути цьому! Я щосили всадив ніж старому у горло. Сілард захрипів, і його кров полилася на вівтар. Раптом небо потемніло, нізвідки виросли височенні дерева. Ми повернулися у наш світ. Мене накрила величезна тінь. Підвівши очі, я побачив над собою Ердеґа. Це було занадто для моєї свідомості і темрява поглинула мене.

 

Коли я відкрив очі, то побачив свою ужгородську квартиру. Усе пережите мною здавалося страшним сном. А може воно ним і було? Я включив телевізор. По всіх каналах передавали термінові новини: якась невідома сила стерла з лиця землі Клуж-Напоку. Це було схоже на якусь незрозумілу, невідому зброю. Все живе просто щезло, рослини висохли, земля почорніла. Всі експедиції, відправлені у зону ураження, зникли безслідно. Найгіршим було те, що «чорна зона», як її назвали журналісти, невмолимо поширювалася, поглинаючи все більші території.

То було тільки початком. Коли я зараз дивлюсь у своє вікно, я бачу смерть і запустіння усюди. Крім моєї ізольованої квартири. Ердеґ зберіг життя тому, хто впустив його у цей світ. Він дав мені владу. Я наймогутніший із людей! І єдиний… Щодня біля своїх дверей я знаходжу їжу та все необхідне для життя. Але вийти, хоч на мить, не можу. Я навіки ув’язнений у ненависних чотирьох стінах.

І коли я згадую всі події, що до цього привели, я подумки кричу… Іштенем… Боже! Що ж я накоїв?!

http://stos.com.ua/2016/11/19/vasyl-laver-u-tini-erdega/

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s