Павло Черепюк. Інший світ

%d0%be%d0%b7%d0%b5%d1%80%d0%be

По обидва боки від дороги тяглися нудні поля і луки. Настя вела машину на швидкості близько шістдесяти кілометрів на годину. Я казав їй, що так ми і до завтра не приїдемо, на що сестра уїдливо запитала: «Що, не наганявся ще?» Але в аварію я потрапив не через перевищення швидкості. Я певен, що на дорогу хтось вийшов. Мені довелося різко повернути, і машину занесло в кювет. Але пам’ять поки приховувала від мене події, що передували аварії. Перед очима лише спливає темний силует посеред дороги, як не сфокусована фотографія. І все, потім темрява…

Настя скинула швидкість ще на п’ятнадцять кілометрів на годину, ми наближалися до селища. Назва на табличці мені запам’яталася не лише як дивне слово, а й через те, що я побачив за декілька секунд. На водонапірній башті хтось сидів, але на лелеку бліде створіння було не дуже схоже.

– Ти це бачила – там на вежі?

– Я дивлюся на дорогу – саме так треба робити, коли ведеш машину. Що ти побачив? Пташку?

Її сарказм я пропустив повз вуха. Озирнувся, але на вежі вже нікого не було.

– Так, напевно пташку …

– Ти в порядку? Зупинимося, вип’ємо кави? – в голосі Насті чулася схвильованість.

Це далеко не перше видіння, і кожного разу я забуваюся і говорю про те, що бачу сестрі. А вона хвилюється, адже лікар казав, що після аварії можуть бути галюцинації та запаморочення. Так, напевно, і є, це лише відгомін аварії. На водонапірній башті не могла сидіти дивна комаха розміром з людину. Також не міг я бачити, годиною раніше, бліду істоту, схожу на сарану завбільшки з дога, в кущах біля дороги, коли ми виїхали з невеликого селища, де пообідали в придорожньому кафе. Це тільки галюцинації, і в кущах знаходилася коза або великий білий собака, а на водонапірній башті – просто лелека. Мене хвилювало питання: чому мені ввижаються монстри, схожі на великих комах? Ніколи не любив комах – може, тому? У дитинстві мені подобалося розглядати книгу з картинками з ентомології. На картинках комахи виглядали цікаво, але справжні викликали у мене відразу. Ще мене лякала їхня здатність маскуватися і створювати пастки для своїх жертв. А ще те, що деякі комахи відкладали свої личинки в інших істот.

У дитинстві ми з батьками та Настею на літо приїжджали в будинок на дзеркальних озерах. Добрі часи були. Але щось у цих спогадах присутнє тривожне.  Неподалік від селища знаходилася поросла лісом низина, яку місцеві називали Козячим Яром. Коли мені було дванадцять років, я дружив з Льонею Платовим, його сім’я мала дачу неподалік від нашої. Одного разу ми з Льонею  пішли гуляти в ліс, без дозволу батьків. Де зустріли чоловіка, напевно, це був просто волоцюга, мені запам’яталися лише його довге сплутане волосся і темні очі. Ми відразу втекли, але я почув, як він сміявся і сказав нам услід: «Леонід Платов, давай пограємо разом. Я покажу тобі різні ігри». Саме так він звернувся до мого дванадцятирічного друга. Мене налякало те, що він знав його прізвище. Ми більше не ходили в той ліс, а Льоня якось змінився. Після того літа я його не бачив.

– Давай заїдемо на Дзеркальні озера. Пам’ятаєш, як ми там влітку відпочивали?

Моя пропозиція здивувала Настю, сестра дивилася деякий час на мене, а потім сказала:

– Але ж ти хотів швидше до батьків приїхати.

– Це не забере багато часу, ми все одно будемо там проїжджати. До того ж, день народження у батька лише завтра.

Вона погодилася. Мені здалося, що вона хотіла там побувати, але в той же час, щось її турбувало. Коли ми минули селище, Настя розігнала машину до вісімдесяти кілометрів. Я нічого не сказав – напевно, вона прагнула трохи нагнати часу, аби після нашої незапланованої пригоди все-таки не заявитися до батьків серед ночі.

Дзеркальні озера представляли собою ланцюг із чотирьох озер, з’єднаних мілкою річкою. На одному березі знаходилося селище Зеркальноозерськ, де ми проводили в дитинстві літні канікули у бабусі з дідусем. Але після їх смерті – вони померли в один рік, коли мені виповнилося чотирнадцять, – батьки продали будинок. Я не був тут більше десяти років, але на вигляд в цих місцях мало що змінилося. Тільки покинутих будинків стало більше.

Настя зупинила машину на березі озера, і ми вийшли. Вода – спокійна і безбарвна. Як у дзеркалі, в ній відбивалися високі сосни на протилежному березі. І лісова пітьма між стовбурами. Це він – Козячий Яр.

– Ти думаєш, то і справді метеорит? – запитав я.

– Не знаю, може, звичайний камінь, – Настя відразу зрозуміла, про що я. Напевно, сама подумала про нього, дивлячись на ліс.

– Тільки не кажи мені, що ти хочеш туди йти.

Я хотів, тому посміхнувся.

– Треба перевірити, чи на місці він.

– Куди він дінеться. Я не залишу машину тут, – сказала вона, але за невдоволенням приховувалося хвилювання.

Дійшовши до моста через вузьку річку, що з’єднувала озера, я почув кроки за спиною. Озирнувшись, я побачив Настю. Вона, посміхнувшись, пояснила:

– Теж хочу подивитися на нього.

– А машина?

Вона махнула рукою. Здавалося, що її тягнула до чорного каменю та ж сила, що і мене. Ми зупинилися посередині моста, звідки відкривався вид на ряд вузьких озер, огороджених стіною сосен. Ми мовчки переглянулися – було зрозуміло, що сестра не шкодувала про цю незаплановану зупинку. На якусь мить в озері я помітив відображення третьої фігури. Темний силует стояв на мосту з іншого боку від Насті. Але коли я підняв голову, звичайно ж, окрім нас нікого не було. Але сестра помітила мій стурбований  погляд.

– Щось не так?

– Все в порядку, ходімо до каменя.

Дорога по лісу зайняла більше ніж чверть години. Знайти галявину вдалося не відразу. Він височів на своєму місці – величезний камінь, до сих пір вищий за мене. Округла поляна з каменем посередині, сосни ростуть навколо нього на відстані близько двадцяти кроків. Немов боялися наблизитися ближче.

– Йдемо вже! Як бачиш, він нікуди не подівся, – сестра сказала це скоріше з розчаруванням, ніж з гумором.

Йдучи за сестрою, я озирнувся, щоб іще раз поглянути на брилу, і жахнувся: згори на ній сидів чоловік із довгим волоссям, яке приховували його обличчя, й оленячими рогами на голові. Бачив його лише мить, як і інші галюцинації. На цей раз я взяв себе в руки і швидко пішов за сестрою.

За наступну годину дороги ми багато мовчали, занурившись кожен у свої роздуми. Я думав про чоловіка в лісі, якого побачив у дванадцять років. Може, він був і не волоцюга, якщо знав Льоню. Про той випадок я давно не згадував. Не дивно, що поїздка стала для мене дорогою в минуле. Може, аварія змогла випустити щось із глибин пам’яті, про що я не бажав згадувати, і ці спогади можуть вплинути на переосмислення минулого. Я поглядав на Настю – вона робила вигляд, що зосереджена на дорозі, але здавалося, що її щось турбує. Може, як і мене, спогад про минуле. Вона перша вирішила перервати мовчання:

– З твоєю машиною щось серйозне?

– Ні, трохи вирівняти і підфарбувати спереду. Головне, що ремонт не дуже дорого обійшовся, тільки лобове скло довелося замовляти.

– А з тобою як, точно нічого серйозного? Мені не подобаються ці твої напади і галюцинації. Все обійшлося легким струсом мозку?

– Ну, так, мене виписали з лікарні – значить, нічого серйозного.

– Так, що тебе виписали – це аргумент, – вона посміхнулася. У Насті залишилася, як і раніше, прекрасна посмішка, при якій ставали помітні її довгі ікла. Хоч іноді в дитинстві вона мене дратувала, коли сміялася з мене.

– Скажи мені Паша, що тобі ввижається? Це щось страшне, – вона запитала дуже серйозно. Настя справді турбувалась за мене, а не жартувала Я відповів чесно:

– Я бачу істот, вони схожі на великих комах, але щось у них є людське. Мені здається, що при легкому струсі такого не повинно бути. Може, справа не тільки в аварії.

– А в чому ще? Що тебе турбує?

– Тепер я згадую: щось незвичайне відбувалося зі мною і в дитинстві.

– У дитинстві, коли ми приїжджали на літо до бабусі з дідом на озера? Ти сьогодні, що, знову щось бачив у лісі?

– Так, в дитинстві я іноді бачив у лісі дивні речі, і сьогодні бачив когось на камені та на мосту, – в мене не виходило висловити думки. Самому складно розібратися у всьому. Адже після того, як я переїхав від батьків, нічого дивного зі мною не відбувалося. Тільки іноді ці незвичайні сни. Але на них я не звертав уваги, сни – це лише сни. Так я раніше вважав.

– Ти знову бачив людину з рогами у лісі?

– Але… звідки ти знаєш?

– Ти в дитинстві розповідав, що ви його зустріли в лісі з тим хлопчиком.

Я не пам’ятав цього, адже мені він  запам’ятався звичайним волоцюгою з брудним волоссям. Але багато про те, що сталося в літні дні мого дитинства на Дзеркальних озерах, я просто забув.

– Його звали Льоня – сусідського хлопчика. Ти не пам’ятаєш, чому він більше не приїжджав після того, як нам було по дванадцять?

– Льоня на рік тебе старший, я точно пам’ятаю. Він одного разу ув’язався за мною та моєю подругою і сказав, що йому вже тринадцять, і він хоче гуляти з нами. Ні, я теж не пам’ятаю, чому його батьки більше не приїжджали.

Почали спускатися ранні сутінки, але нам залишалося їхати ще недовго. Настя знову розігнала машину до вісімдесяти, поки ми їхали по трасі між полями. Минули лісисту місцевість і наближалися до останнього селища, а далі місто, де я виріс. Попереду було видно будинки селища, і ми знову почали зменшувати швидкість.

– Ти чув!? – запитала сестра і зупинила машину.

Я прислухався і почув у тиші жіночий крик.

– Може, комусь, потрібна допомога? – сказала Настя.

– Стій! Це може бути небезпечно.

– Тоді візьму це… – сестра дістала з бардачка газовий балончик і вийшла з машини. Крик долинув з дерев’яної будівлі неподалік дороги – то був великий сарай або хлів. Крик знову порушив тишу, ми перелякано подивились одне на одного.

– Ти справді збираєшся туди йти? – запитав я, вийшовши з машини. Від почутого крику мене охопив жах, я не міг відпустити сестру до старої будівлі, від якої – я майже фізично відчував це – йшла небезпека. Я викликав поліцію, і сказав сестрі:

– Сідай до машини, ми зробили, що мали.

Але мене перервав жіночій крик, сповнений болю.

– Ми не можемо просто поїхати! Поки приїде поліція, може бути запізно! – впевнено, сказала Настя, – Я не хочу дізнатись, що хтось загинув, а ми не допомогли, – більш спокійно додала, вона, але її голос тремтів.

– У тебе щось є і для мене? Я не піду з порожніми руками.

Я відчинив багажник, сподіваючись знайти щось для самооборони, але вибір був невеликий. Бо Настя ніколи не лагодила машину сама, а викликала механіка. Я взяв розвідний ключ – найважче з того, що знайшлося, – і побіг за сестрою.

Ми очікували побачити, щось жахливе, але все одно не були готові до цієї сцени. На підлозі посеред порожнього приміщення лежала закривавлена дівчина зі зв’язаними руками. З одягу на ній залишилася тільки порвана біла блуза і білизна. Над нею стояв чоловік із брудним скуйовдженим волоссям і закривавленими руками. Чоловік подивився на нас. Мені його обличчя здалося знайомим. Тоді у мене і сталося запаморочення. Крім нас чотирьох в хліву, я побачив високі силуети біля стін. Як далі розвивалися події, я не пам’ятаю. Знаю, що мене хтось ударив по голові, а потім я опинився на вулиці. Я біг, але незабаром побачив, як земля, поросла сухою травою, швидко наближається. Я упав, але встиг виставити вперед руки. Тому швидко підвівся, але сил у ногах не вистачало, і я просто сів на землю. Настя бігла попереду, тягнучи за руку дівчину в порваній блузі. Потім знову світ пішов обертом. Червоні, сині вогні порушили розрізали сірі сутінки.

– Не рухатись! – пролунав гучний чоловічий крик, а потім постріл. Гуркіт налякав ворон, і вони з карканням злетіли в небо.

Коли знову розпливчастий світ повернувся у фокус, я побачив двох чоловіків у формі, які бігли від поліцейської машини в мій бік. Я озирнувся на сміх –довговолосий незнайомець стояв в десяти метрах від мене і сміявся. Його бліде обличчя виділялося у сутінках, наполовину закрите пасмами брудного волосся. Він був схожий на того, кого я нещодавно бачив на камені, і мав розлогі роги, як у оленя. Чоловік стояв, схиливши голову вперед і дивився спідлоба, від чого здавалося, що у нього замість очей дві чорні діри.

Поліцейські підійшли до нього і щось говорили, але я не розрізняв слів. Незнайомець вказав на хлів, але крім мене на це ніхто не зважив. Один поліцейський стояв з пістолетом напоготові, другий схопив злочинця за руку і надів кайданки. Я подивився на хлів і побачив у відчинених воротах темну високу постать.

– Я один з дітей Пожирача Світів. Його ніхто не зможе зупинити, він і є сама Пітьма, – я думав, що це сказав довговолосий чоловік у наручниках, коли його вели повз мене. Але він просто посміхався, дивлячись на мене. Здавалося, що все, що відбувається, його не цікавить.

– Ти ж пам’ятаєш мене Павло Черношевський, як і твоя сестра, Анастасія Черношевська. Ми ще зустрінемося і пограємо, він говорив беззвучно, немов транслював ці слова мені прямо в голову.

 

***

 

Отямився я в ліжку, озирнувся, але не відразу зрозумів, де перебуваю.

– Павло, синку, ти як себе почуваєш? – запитала мати.

– Що з Настею? Вона в порядку? – прошепотів я, ледве ворушачи пересохлим язиком.

– Так, в порядку. Ти сам як?

Потім вона прокричала в іншу кімнату:

– Він прийшов до тями!

В кімнату, де ми раніше жили з сестрою, зайшли Настя з батьком.

– Настя, ти в порядку, що трапилося?

– Я так хвилювалася за тебе. Лікар сказав, що нічого серйозного.

– А що з дівчиною і тим чоловіком? – запитав я, зробивши ковток води.

– Її звуть Настя, як і мене. Бідолашна… Вона ще зовсім дівчинка, їй тільки шістнадцять.

– Що він зробив?

– Ми вчасно встигли. Він її лише кілька разів ударив. А ти як, голова не болить?

– Трохи, мене хтось ударив там, у хліву.

– Ні, цього не могло бути, він тебе не бив.

– Я нічого не пам’ятаю з того моменту, як ми зайшли. А потім пригадую вже як біг за вами і приїхала поліція.

– Нічого, згадаєш. Сьогодні до нас заїдуть лікар і слідчий, – сказала Настя.

– Відпочинь поки, ти тільки переніс аварію, а тут таке потрясіння, – сказала мати.

– Настя, розкажи, що там сталося? Ще хтось був в тому хліву? Я, здається, бачив там ще когось. Цей чоловік – він знає наші імена, він мені сказав.

– Тобі, напевно, здалося, як і раніше. Ти сам говорив, що бачив те, чого немає. Поліцейські сказали, що він мовчав, посміхався, і ні на що не реагував. Він або божевільний, або наркоман.

– Він точно божевільний, – сказав батько.

Але вони на мене так дивилися втрьох, що здавалося, що божевільнім вважають і мене. Більше розпитувати я не бажав. Сьогоднішній день був схожий на кошмар. Я не відрізняю реальність від марень. Я бачу те, чого немає, але не пам’ятаю деяких подій, які були насправді. Це все почалося після аварії. Так і сказав дорожньому патрулю, але вони вирішили, що я заснув за кермом, тому і злетів у кювет. Але точно пам’ятаю, хтось або щось вискочило на дорогу, тому я смикнув кермо.

– Дайте мені спокій, я годину полежу і встану.

– Добре, ходімо. Я якраз вечерю приготую, – сказала мати і виштовхала з кімнати сестру з батьком.

Я закрив очі і спробував зосередитися. За ці два тижні багато з того, що відбувається, мені здавалося сном. Я бачив істот, схожих на комах. Більше їх ніхто не помічав. Іноді здавалося, що вони маскуються під людей. Я згадав, що після лікарні бачив дивних людей у сірих плащах. Можливо, це також були ті істоти, але я ще не міг їх розгледіти. Та найбільше мене турбували думки про чоловіка, який хотів забити дівчинку в хліві. А може, в нього були інші наміри? Біля хліву його бачив не тільки я, але на камені Настя його не помітила. Єдине, що я розумів – ці всі марення не міг викликати легкий струс мозку. Все набагато серйозніше.

У кімнаті, де ми раніше жили з сестрою мало, що змінилося. Кімната була цілих два роки тільки моєю, коли Настя поїхала вчитися до столиці. А через два роки і я поїхав. Так ми там і залишилися жити і працювати. Сестра встигла вийти заміж і розлучитися. Ось майже десять років минуло, як я переїхав із цього міста, а здавалося, що тут нічого  не змінилося.

Я оглядав кімнату при тьмяному світлі лампи на тумбочці. У мене перехопило подих і серце від страху прискорено забилося. Раніше такого ніколи не відбувалося, галюцинації ніколи не з’являлися в замкнутому просторі. Але зараз у темному кутку біля шафи я бачив худорляву істоту, схожу на комара. Воно стояло на двох тонких ногах з вигнутими назад колінами і сягало головою стелі. Маленькі чорні очі блищали, відбиваючи світло лампи.

Я замружився, сподіваючись, що бліда фігура, покрита напівпрозорими сірими хітиновими крилами, наче плащем, зникне. Але коли я розплющив очі, цього не сталося. Двері відчинилися і до кімнати зайшла Настя, істоти вона не помітила.

– Тобі вже краще? Вечеря готова, ти підеш?

Істота, схожа на комаху, наблизилася до Насті, його тонкий хоботок обнюхував її потилицю. Це найжахливіше і найдовше марення. До цього я бачив їх лише на вулиці, і це тривало не більше декількох секунд. Страх, напевно, відбився на моєму обличчі, бо сестра запитала:

– Щось не так, знову галюцинації?

– Зі мною щось відбувається, і справа не просто в струсі.

На мить я побачив, як Настя повернула голову в бік, і в її відкритий рот вліз тонкий хоботок. Я моргнув, і істота зникла, а сестра дивилася на мене наче нічого не відбулось.

– Коли ми повернемося, тобі потрібно буде звернутися до лікаря. Дуже довго в тебе це не проходить. А ти знаєш, хто тебе оглядав сьогодні?

– Степан Йосипович? Невже він ще працює? Я думав, що він помер два роки тому.

– Ні, працює і виглядає так само, уявляєш? Тут наче нічого й не змінилося.

– Я теж про це подумав.

– Дивно все це. Мені навіть здається, що цей кошмар у хліві пов’язаний із нашим дитинством. Ти ж молодший за мене і не все пам’ятаєш.

Настя замовкла – схоже, вона, щось згадувала. Але більше нічого не сказала. До кімнати увійшла мати і запитала:

– Ну як ти, синку?

Ця фраза прозвучала без жодних емоцій, обличчя мами теж не виражало ніяких почуттів.

– Мені вже краще, я піду вечеряти, – сказав я і встав.

Голова трохи паморочилась, але в цілому я був у порядку. Коли ми сіли за стіл, на якусь мить все у мене попливло перед очима. Здалося, що я перебуваю в тому хліві, де тьмяне світло ллється з вікон під дахом. І біля мене стоять дві високі постаті, схожі на комарів чи богомолів. Але потім все стало звично: ми сиділи у вітальні за столом, тільки залишився якийсь дивний затхлий запах сіна.

– Як добре, що ви приїхали, я так рада. Ми так давно не бачили своїх дітей, – сказала мати.

– Не так і давно я до вас приїжджала, – виправдалася сестра.

– Для нас, старих, час дуже довго тягнеться. Колись зрозумієш сама, Надя, – сказала мати.

– Мама, я Настя …

– Так, треба відзначити мій день народження, – перервав паузу батько.

– Але він у тебе завтра, – здивувався я.

З обличчя батьків зникли посмішки, вони стривожено і навіть налякано дивилися на мене. На мить їхні обличчя стали розмитими сірими плямами.

– Як ти себе почуваєш після аварії, – невлад запитав батько.

 

***

 

Увечері до мене прийшов тільки доктор Степан Йосипович. Він зовсім не змінився за цей час. Виглядав точно так само, як я його запам’ятав, в такому ж сірому костюмі. Звичайно ж, це інший костюм, не міг же він весь цей час один і той самий носити. Але чомусь, коли до кімнати зайшов доктор, він немов би вийшов з моєї пам’яті, і мене це стривожило. Коли довго не бачиш людей, а потім знову зустрічаєш, вони вже не ті, що збереглися в пам’яті. Справа не тільки в часі, але в самій пам’яті, де образ залишається не як фотографія, а скоріше як нашарування кадрів.

Степан Йосипович, після короткого огляду сказав, що зі мною все гаразд, але мені потрібно відпочивати. У мене виникли сумніви з приводу його кваліфікації, я ж не на застуду скаржився. Я був переконаний, що простий огляд тут не допоможе, мені потрібно пройти обстеження в лікарні з апаратурою для діагностики. Коли ми повернемося до столиці, я обов’язково так зроблю. Вночі знову трапилися галюцинації, і це тільки підтвердило, що все набагато серйозніше. Ці істоти стояли в кімнаті кілька хвилин, раніше це лише швидкоплинні марення, не довше декількох секунд і на великій відстані. Але в цьому будинку все інакше, я починаю вірити, що вони реальні. І їм не вдається так добре ховатися, як раніше. Вони знають, що я бачу більше, ніж повинен. Тепер вони приходять прямо до мене в кімнату, щоб я не сумнівався в серйозності їхніх намірів. І не тішив себе ілюзіями, що можу від них сховатися.

З поліції мене відвідали тільки на наступний день, якраз після святкового обіду. Гостей прийшло мало, і я нікого з них не міг згадати, крім батькового старшого брата. Але всі знали і пам’ятали мене і Настю. Здавалося, вона теж не впізнавала колег і друзів батька, але намагалася цього не показувати. Пити алкоголь не хотілося, я випив лише келих коньяку, пославшись на погане самопочуття. Настя сказала, що вона за кермом, і зробила лише декілька ковтків вина, коли промовила вітальний тост батькові. Свято здавався неприродним, люди поводили себе, як масовка з дешевого серіалу. Вони їли, пили і час від часу видавали репліки.

Гості якось швидко і непомітно розійшлися, не знаю, як упустив цей момент. Напевно цей час знову випав із пам’яті, як бувало не раз протягом цих тижнів після аварії. Пам’ятаю, що ми святкували за столом, а потім я вже сиджу на дивані, а навпроти на стільці чоловік у формі. Сестра з батьками стоять поруч стривожені.

– Я не знаю, як це сталося, але він втік, коли його везли з дільниці в слідчий ізолятор.

Я не відразу зрозумів, про що говорить капітан поліції. А коли зрозумів про кого йдеться, мене охопив страх, перед очима з’явився усміхнений чоловік з брудним волоссям.

– У нього на голові були роги? – запитав я.

– Що? – не зрозумів капітан.

– Це гілки, – відповіла Настя. – Гілки, вплетені в його довге волосся.

– А, ну так, мені про це говорили. Одна відпала, коли його затримали, а друга наполовину обламалися, коли його посадили в машину, – сказав капітан.

– Але як це могло статися? Дівчинці, на яку він напав, може знову загрожувати небезпека, – занепокоїлася Настя.

– Ми послали до неї двох поліцейських, але вам варто бути уважними, він вас знає, і ви його теж. Ми встановили його особу – це Леонід Платов.

– Цього не може бути, ми тільки про нього згадували вчора, – більше я нічого не міг сказати. Тепер ставало зрозуміло, чому його обличчя здалось мені знайомим. Але, в ньому я б ніколи не зміг упізнати свого друга дитинства.

Незважаючи на пораду капітана поліції і вмовляння батьків, ми не захотіли залишатися у батьків ще на одну ніч, і поїхали до дому в той же день. Але виїхали пізніше, ніж планували, і тепер розуміли, що повернемося додому вночі. Жахливі марення мене не покинули, і в перекриттях залізничного мосту я бачив істот, схожих на комарів із передніми лапами богомолів. Бліді фігури, розміром з людину, сиділи на металевих балках, коли ми проїжджали під мостом. Я не озирнувся, бо був впевнений, що в задньому вікні їх побачу. Натомість глянув у дзеркало заднього виду. Я скрикнув. Напевно, надто голосно, бо Настя на мить випустила кермо, і машину занесло на узбіччя.

– Що там?

– Воно сиділо на задньому сидінні, – надламанім голосом прошепотів я.

– Воно ще там?

– Ні. Ці галюцинації стають все гіршими, вони довше тривають і з’являються все ближче. Мені потрібно в лікарню на обстеження.

– Я навіть не знаю, що з тобою, брате. Але ця поїздка справді дивна. Істот я не бачу, але у мене дуже тривожне відчуття. Воно мене не залишає з того часу, як ми вчора дивилися на камінь.

– Ти щось бачила?

– Ні, але на мить мені здалося, що на камені з’явилася якась тінь. Я відчувала, що за нами хтось стежить, і ми не самі на галявині. Це параноїдальне відчуття мене переслідувало до того випадку у хліві… А тепер виявилося, що цей маніяк – Льоня, хлопчик, який жив із нами по сусідству. Все здається неправильним. Мені важко пояснити, раніше такого ніколи не відчувала.

Ми замовкли і дивилися вперед на дорогу. Тихо грало радіо, монотонно гудів двигун. Слова Насті змусили мене повірити в те, чого я боявся: все дивне, що відбувається тепер, виходить за межі моїх галюцинацій. Фрагменти мозаїки починають ставати на свої місця, але все одно багато чого ще лишалося незрозумілим. Все якось пов’язано між собою: галюцинації, чорний камінь та божевільний Леонід. Але мені здавалось, що все це наслідки тієї зустріччю в лісі у дитинстві.

– Я дещо згадала: в минулому році мама говорила, що доктор Степан Йосипович сильно захворів, і мені навіть здавалося, що він помер. Тому я дуже сильно здивувалася, коли він прийшов тебе оглядати.

– Ти теж помітила, що він не змінився за ці роки? – запитав я.

– Батьки поводились якось дивно, і ці всі гості – я раніше їх не бачила, крім дядька з тіткою, – в голосі Насті чулися нотки тривоги.

– Це не просто мої галюцинації, щось відбувається. Але я не пам’ятаю, що сталося в хліву. Як ти змогла вивести дівчинку?

– Ми зайшли в сарай, і я бризнула йому в обличчя газом з балончика, а потім…

Мені стало зрозуміло, що і Настя не пам’ятає, що саме сталося в покинутому хліву.

– Настю, ти пам’ятаєш, як ми зайшли і побачили, як Льоня стоїть над дівчинкою, ти натиснула на розпилювач, а потім ти витягла дівчину на вулицю?

– Ну, не пам’ятаю. Може, мені потрапив газ в очі, бо я бачила якісь тіні. Ти напав на Льоню, або він на тебе, і ми змогли вибратися. У напівтемряві я не все добре бачила.

– Так все сталося, Настя? Ти впевнена? Або ти лише припускаєш, що так все відбувалось?

– Я не знаю, але ж усе повинно було так бути? Як же інакше!

– Ти теж не пам’ятаєш. Ти ж цю історію розповіла поліції?

– Та я думала, що все так відбувалося, але тепер сумніваюся.

Ми знову мовчали, нам є про що подумати. І той факт, що Льоня втік, додавав тривоги. Його усміхнене обличчя стояло у мене перед очима. Він ясно дав зрозуміти, що спеціально здався, і коли захотів, тоді і втік. Все відбувалося, як за сценарієм, і ми були лише маріонетками в спектаклі.

Тиха музика, що доносилася з радіо, перервалася статичним тріском. Крізь перешкоди лунали голоси, які ніби наспівували хором якусь монотонну молитву, але слів я не міг розібрати. Коли сигнал ставав чіткішим, стало можливо розрізнити окремі фрази, але слів зрозуміти не зміг – ця мова не була схожа на жодну, відому мені.

– Що це, новий музичний напрям? – запитала Настя.

– Не знаю, але мені це не подобається.

Ще більше мене хвилювало, що ми скоро проїдемо біля того хліву, де вчора зустріли Леоніда. Я точно пам’ятав, що чоловік говорив зі мною, але не вимовляв і звуку. Він просто посміхався і дивився на мене, поки його вели до патрульної машини, але його слова невідомим чином з’являлися в моїй голові. Найбільше мене налякала темрява в його очах. У сутінках мені не видно його очей, лише дві дірки, з яких на мене дивилася космічна безодня. Цей морок був здатний поглинути зірки, залишивши на їхньому місці чорні діри.

Голоси з радіоприймача звучали голосніше і чіткіше, наче ми наближалися до транслятора. Сутінки опустилися на поля, а на горизонті чорнів ліс із високих вікових сосен. Посірілий похмурий пейзаж стелився перед нами, нереалістичний, як панорама на картині. Дорога поступово вела в низину, зарослу лісом. Ми опинимося в Козячому Яру майже вночі. Настя не витримала і вимкнула радіо. Я відчував, що світ навколо нашої машини змінюється, пейзажі здавалися лише декораціями, які приховують реальність, до якої ми не були готові. Я боявся побачити, що ховається за декораціями, які приймав за наш світ.

– О Боже, що ж там сталося? – запитала Настя, дивлячись на темне дерев’яну будівлю на полі. Але Бог їй не відповів, я теж промовчав.

На мить я подивився на хлів і відвів погляд. Вона це помітила і запитала:

– Там хтось є?

– Так. Ти бачила?

– Не знаю. Думаєш, він знову там?

Я не бажав про це думати, але ясно бачив, що біля хліву стояла не людська фігура, а схоже на комаху створіння, бліде тіло якого примарно світилося. За часом, ніч уже давно мала вступити у свої права, але сутінки чомусь досі не змінилися нічною темрявою. Так, ніби освітлення в театрі лишили на позначці «вечір», забувши перемкнути на нічний режим. Ми їхали на швидкості майже вісімдесят кілометрів на годину. Часом нам зустрічалися на трасі поодинокі машини, але вони здавалися частиною театрального дійства. Монотонне гудіння мотора гнітило, здавалося, що ми вдвох летимо на машині в космічній порожнечі і навколо немає нічого. Пейзаж за вікном – всього лише міраж, який розсіється, варто вийти з машини. І, зробивши кілька кроків, можна назавжди розчинитися в порожнечі. Я увімкнув радіо, з динаміка долинула дивна мелодія, схожа на електронну музику вісімдесятих, і це доповнило атмосферу космосу і самотності. Ця музика – була не тим, що мені потрібно, тому я покрутив ручку пошуку хвиль. Крізь перешкоди долинув голос, він звучав неприродно, як пропущений через звукові фільтри: “Пожирач Світів завжди і всюди. Пожирач Світів створив зірки і світи на початку часів. Пожирач Світів поглине зірки і світи в кінці часів”. Сигнал зник, з динаміка почулися перешкоди.

– Що за маячню передає місцева радіостанція? Це що, якась релігійна хвиля? – трохи істерично спитала Настя. Вона вчепилася в кермо так, що пальці побіліли. Я був упевнений, що навіть якщо вона нічого не бачила, то відчувала те саме, що і я: цю фундаментальну неправильність навколишнього світу. Ніч нарешті повністю опустилася на землю, по обидва боки від дроги височіла стіна лісу – Козячий Яр. Між стовбурів сосен мені ввижалися нелюдські фігури – такі, які я вже бачив не раз. На годиннику була майже восьма вечора. Я вирішив дивитися тільки вперед на чорний асфальт, освітлений фарами. На мене нахлинули спогади про події, що відбулися за схожих обставин кількома тижнями раніше, коли я сидів за кермом своєї машини. Крізь перешкоди з радіоприймача неприродний голос співуче вимовляв дивні слова. Я потягнувся до радіо, щоб повернути хвилю з музикою. А коли підняв погляд, побачив, що на дорозі стояв чоловік із рогами і довгим волоссям, яке закривало йому обличчя. Я смикнув кермо, і машину понесло в кювет.

Спогад здавався настільки реальним, що я навіть із розплющеними очима бачив цю людину. Якщо це людина. Ні, це був не спогад! Рогатий чоловік у плащі стояв посеред дороги тут і зараз. Настя різко повернула кермо, і машину знову понесло по трасі. Автомобіль врізався в стовбур сосни. Темрява поглинула все навколо.

 

***

 

Сутінки поступово огортали ліс. Ми, дванадцятирічні, гуляли на галявині. Мене це місце зацікавило, щойно його побачив. Великий, темний, майже чорний камінь в колі з дванадцяти величезних сосен. Здавалося, що їх хтось так спеціально висадив на однаковій відстані від каменю і рівновіддалені одна від одної, як циферблат годинника. Я чув, що соснам в цій частині лісу по триста і більше років. Це найглибша частина Козячого Яру. Мені не раз розповідали, що ця западина утворилася від падіння метеорита, і камінь – це те, що від нього залишилося. Це сталося багато століть тому, і навколо каменя виріс ліс. У легенді говорилося про те, як з неба прилетіло вогняне чудовисько і спалило ліс. Люди почали пропадати поблизу яру, і щоб чудовисько не нападало на людей, жителі приводили в яр кіз. Тварин прив’язували до сосен, а на ранок від них і сліду не залишалося. Тому у цього місця така назва. Але я вже не вірив в ці казки і знав, що таке метеорит. Тільки сучасна наука не в силах все пояснити.

Ми збиралися йти додому, коли Льоня, щось помітив на галявині біля каменя. Я не пам’ятав, як саме тоді розвивалися події, і повністю забув, що бачив у той же день в лісі Настю. Крім незнайомця, я нічого і не пам’ятав. І лише зараз пам’ять повернулася, друга аварія відкрила двері для спогадів.

– Там твоя сестра. Що вона робить? – запитав Льоня  і пішов назад на галявину.

Крізь стовбури дерев я бачив якісь фігури біля каменя. Моя сестра здавалась маленькою світлою постаттю в темряві. Не пам’ятаю, який на ній був одяг, якщо вона взагалі була одягнена. Інші фігури виглядали непропорційно витягнутими й страшними. Я крикнув, аби попередити друга:

– Льоня стій! Не йди туди!

Але він не звернув уваги. Я пішов за ним, але зупинився на краю галявини між двох сосен. Дивні створіння, схожі на комах, зникли разом з Настею. На камені стояв високий чоловік з довгим брудним волоссям і оленячими рогами. Він зістрибнув і опинився в кількох метрах від Льоні. Мені було не видно його обличчя в темряві. Він засміявся і сказав глухим голосом:

– Ви теж хочете з нами пограти?

Льоня почав відступати, чоловік подивився на мене і сказав:

– Павло Черношевський, іди до нас, твоя сестра любить зі мною грати.

Я втік геть і запам’ятав лише останню фразу незнайомця: “Леонід Платов, я хочу з тобою пограти”. Але він знав і наше з сестрою прізвище, але це я не пригадував всі ці роки. Як і те, що на галявині бачив Настю і ще якісь фігури.

Згадавши події того далекого дня, я розплющив очі і повернувся в сьогодення. На лобовому склі лишилася темно-червона пляма від удару  головою.

– О, Паша, ти прийшов до тями! Я так злякалася, коли ти вдарився головою. Тобі боляче? – перелякано запитала Настя.

– Ти як, в порядку?

– Так, все нормально. А як ти? В тебе кров на обличчі.

– Начебто, нормально, – відповів я і провів долонею по вологому і липкому лобі.

Настя запалила світло в салоні, я подивився в дзеркало і здригнувся. Виглядав я жахливо, чоло було червоний від крові, цівки на щоках. Я дістав хустку і пляшку води, та протер мокрою тканиною обличчя.

– Все не так вже й погано, – сказав я, знову подивившись у дзеркало. У мене було велике розсічення над бровою. – Крові багато, але не так вже й страшно.

– Там на дорозі хтось стояв, – сказала вона.

– Я бачив, це він чи воно. Ти теж тоді була на галявині. Я згадав.

– Про що ти? У тебе знову галюцинації?

– Припини. В дитинстві, коли ми з Льонею побачили того волоцюгу біля каменю, ти також була на галявині.

– Тобі потрібно в лікарню, я спробую завести машину.

Поки Настя повертала ключ, і мотор відкашлювався. У мене заболіла голова, можливо, знову струс. Машина рушила з місця і від’їхала на пару метрів від дерева, на якому залишився слід від удару. Здавалося, що з тріщини в корі виступила темна волога. Коли Настя спробувала розвернути машину, то мотор знову заглух.

– На біса! Не заводитися! – гукнула сестра.

Я побачив крізь червоне, від моєї крові, скло темну фігуру. Хтось стояв в десяти метрах від машини між деревами і дивився на нас. Настя підняла голову і подивилася крізь лобове скло. Вона теж бачила незнайомця – це стало зрозуміло з її переляканого обличчя. Її пальці почали крутити ключ запалювання. Мотор завівся, але Настя замість того, щоб повернути кермо і виїхати на дорогу, натиснула на педаль газу. Машина, проїхавши десяток метрів по узбіччі, врізалася правої фарою в ту ж сосну. Цього разу я встиг схопитися за ручку, удар виявився набагато слабкішим. Я подивився  в дзеркало і побачив фігуру на задньому сидінні. З блідого обличчя, обрамленого довгим волоссям, на мене дивилася темрява з порожніх очниць. Я вискочив із машини і пішов  у ліс, і коли це усвідомив, то значно віддалився від дороги в гущавину. Між деревами ще виднілося тьмяне світло з салону машини. Звіти ж мене покликав наляканій голос  Насті. Зрозумівши, що лишив сестру саму, я побіг на світло, оминаючи дерева. Темрява між стовбурами вікових сосен здавалася живою і перебувала в русі.

Виявилося, що я йшов весь час не в той бік – це я зрозумів, коли опинився на галявині з чорнім каменем. Світло, на який я орієнтувався, йшло не з машини – ним була наповнена сама галявина. Ні, камінь не світився, він був такий же чорний, але повітря навколо нього сяяло. І вони теж були тут, Настя та Льоня Платов, чи той, хто ним раніше був. На його голові стирчали розлогі олень роги. Вони підійшли до каменя, який здавався ще чорніше, наче згусток темряви. Мою сестру він тримав за зап’ястя, як тримають маленьких дітей, і вона йшла, не пручаючись, як під гіпнозом. Навколо галявини в темряві між дерев стояли і спостерігали істоти, але тепер вони вже вже навіть не намагалися бути схожими на людей. Я покликав Настю, але було пізно – вона разом з Леонідом підійшла до каменя і розчинилися в темряві. Так, ніби це був вхід до печери. Поляна занурилася в пітьму, а камінь знову став каменем, коли мої долоні торкнулися твердої холодної поверхні. Підняв голову і глянув у небо. В цю мить наче сяйнув поглядом у відкритий космос, який не приховували хмари і озоновий шар.  Так, як це було мільйони років тому. Самотність і відчуття незахищеності охопили мене. Все відбувалося як уві сні, за чиєюсь волею, якій я змушений підкорятися, як маріонетка. Але це реальність, ілюзія та впевненість, що світ існує за нашими правилами і богів цікавить наше існування більше, ніж звичайну людину – існування мікробів. Я впав на землю і дивився на темну брилу, в якій розчинилася моя сестра.

 

***

 

Я просидів на галявині всю ніч і в досвітніх сутінках побачив, що пильнував не один – між дерев, стояли високі бліді істоти з довгими пазуристими кінцівками. Вони і були тими, за кого я їх приймав – істотами з іншого світу, які маскувалися під людей і спостерігали за нами. Як же людство помиляється у своїй ролі у всесвіті! Сонце, сходячи, висвітлювало Козячий Яр, але його промені не здатні були розвіяти всю темряву, приховану між віковими соснами. Темрява завжди первинна, і куди б не потрапили промені світла, темрява там вже царювала. Зірки загоряються і гаснуть, але темрява вічна.

Істоти, які оточували галявину, зникли, але я думаю, що просто перестав їх бачити. Точно так, як темрява не зникає з кімнати, коли вмикаєш світло, а просто чекає, коли знову воно згасне. Я не помітив, як повернулася Анастасія. Вона стояла біля каменю і дивилася незрячими очима перед собою. Я обійняв її, і вивів на дорогу до машини. Анастасія йшла куди я її вів, але не зважала на мої слова. Цього разу за кермо сів я, а вона сиділа на пасажирському сидінні, до якого я її пристебнув. Тіло безвольно бовталося під час поїздки, вона не розуміла, що відбувається навколо. А мені здавалось, що поруч сидить незнайомка, двійник, схожий на мою сестру. Тепер Анастасія бачить реальний світ, не прихований декораціями. Мені скоро доведеться теж його побачити, адже я починаю згадувати, що сталося в хліву і що бачив у дитинстві в Козячому Яру. Поступово пригадую: чорний камінь іноді перетворювався на діру в просторі. Звичні речі часом виявляються зовсім не тим, чим ми їх вважали. Та я не хочу втрачати останні крихти ілюзій, що зв’язують мене з цім світом.

http://stos.com.ua/2016/11/29/pavlo-cherepyuk-inshyj-svit/

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s