Юлія Васильєва. Танок медуз

glowing_jellyfish_by_mtndewman98-d6mtpnu

– Ти знав, що у медуз є очі?

– Дякую, тепер знаю. Було краще, коли не знав. Гидота яка, фе! Вони ж на 100% відсотків складаються з води, так?

– Ти ідіот, чи що? Які 100%?

– Ну не на сто, а на дев’яносто щось там…

– Дев’яносто вісім. 

– Фу, мать його, холодець… А де в них очі?

– В тирнеті писали, що десь на оцій їхній шапці, по краю.

Двоє молодиків за барною стійкою втупилися у відео на екрані смартфону та деякий час мовчки споглядали плавний синхронний рух десятків медуз в глибинах Індійського океану. Тоді переключилися на відео з Чорного моря, із Середземного… Всюди було одне й те саме.

– Шо вони роблять, як думаєш?

– Плавають.

– Дякую, кеп! То я бачу, бо в мене теж є очі. Чого вони ото все так однаково роблять?

– Не знаю.

Цього ніхто не знав. Іхтіологи розробляли численні теорії того, чому медузи по всьому світі розпочали свій загадковий танок. Це явище зафіксували десь із півроку тому, коли медузи Середземного моря поблизу Мальти без видимих причин стали рухатись синхронно й ритмічно, наче танцювальний колектив, складаючись у симетричні форми й візерунки. Рожеві, неоново-блакитні, жовті, бузкові, вони нагадували віддзеркалені скельця у калейдоскопі. «Потанцювавши» кілька годин, вони линули за течією, як зазвичай. А тоді той самий танок починали виконувати медузи десь у іншій частині світу. Передбачити, де саме це трапиться, вченим ще жодного разу не вдавалося. Також не вдавалося встановити закономірність між рухами медуз і характером течії, складом води, температурними показниками або якимись іншими факторами, які б могли пояснити їхню дивну поведінку.

– Красиво. Але стрьомно якось… – тихо промовив один із молодиків, але його голос заглушила музика. Другий дивився на екран мовчки та ледь помітно рухав головою – вниз, ліворуч, тоді знову вниз, вгору, ліворуч – в тому ж ритмі, в якому медузи у відеозаписі змінювали свої позиції. Його довге руде волосся, перехоплене резинкою, ворушилися, наче в’юнкі мацаки. Кремезний чоловік років сорока, який увесь цей час сидів за барною стійкою поруч із хлопцями, поклав гроші біля недопитої склянки коньяку, підвівся і вийшов із бару в осінній дощ.

Цього чоловіка звали Максим Тюбай. Його вже нудило від споглядання медуз. Відтоді, як танок медуз прикував до себе загальну увагу, все довкола рясніло зображеннями цих істот. Вони були в Інтернеті, в телеку, в газетах, на кіноекранах і рекламних плакатах, на футболках і кепках, у кожній розмові. Максима вже нудило від  медуз і всього, що з ними пов’язано, але навколо них ажіотаж, на жаль, і не думав спадати. Чоловік нахилив парасолю, щоби краплі дощу не падали йому ззаду за комір куртки, та попрямував до наступного бару, де, можливо, не буде нікого із медузячим відео на телефоні та патлами, схожими на мацаки. Максимові треба було дотягнути до тієї миті, доки в голові не стане тихо й туманно. Тоді він міг нарешті повернутися додому, звалитися на диван і поспати хоча б кілька годин перед роботою.

Чоловік зайшов до бару – вже третього за ту ніч. І першим, що він побачив, був телевізор у кінці зали. На його екрані кольорові медузи водили свої хороводи, а нечисленні відвідувачі за столиками та барною стійкою слідкували за ними, ритмічно похитуючи головами. Максим зрозумів, що до ранку навряд чи засне.

 

– Татку, а як літаки літають?

– У них є двигуни.

– Це я знаю. Але що вони роблять, щоб літак полетів?

– Я не знаю, курчатко. Я почитаю і завтра тобі розповім, гаразд?

– Ні, завтра вже буде нецікаво.

Восьмирічна Діана Тюбай сиділа на ліжку й розглядала свої рученята. На її долонях лежали золоті монети сонячного світла, що пробивалося через мережані завіси. За спиною дівчинки, згорбившись, сидів Максим і акуратно розчісував її біляві кучері. Він робив це повільно й боязко, бо не хотів ненароком зробити донці боляче.

– А заплетеш мені косу?

Діана просила його про це кожного ранку. Максимові огрядні руки тремтіли від напруження, коли він повільно й обережно переплітав пасма її волосся. Він дуже старався, але неслухняні локони Діани стирчали на всі боки та не хотіли триматися купи, тож коса завжди виходила неохайною. Це засмучувало дівчинку. Максим не уявляв, як дружина колись примудрялася за кілька хвилин заплітати донці бездоганно рівну косу.

– Я спробую, курчатко. Але може знову вийти розхристано.

Діана зітхнула:

– Нічого, ти вчися.

Він не зміг стримати усмішки. Відклав розчіску, зосередився та взявся до плетіння. Йому згадалося руде волосся хлопця у барі, зібране у хвіст, та істеричні крики доньки: «Там тьоті у воді! Тьоті з довгим волоссям! Вони забрали маму! Таточку, забери її назад!» Максим мимоволі здригнувся.

– Ай, смикаєш!

– Вибач, доню.

Двері тихо відчинилися і до палати зайшов повнявий лисий чоловік середнього віку. Відстовбурчені вуха та окуляри з товстими скельцями робили його схожим на лемура. Вдягнений він був у білий медичний халат – такий самий, як на Максимі. Лікар Тюбай озирнувся і кивнув колезі. Той вказав на годинник на своєму зап’ястку. Максим знову кивнув. Колега на ім’я Олег сів на стілець коло дверей, чекаючи, доки батько доплете донці косу.

– Тату, а коли я поїду додому?

– Ще не знаю, курчатко. Тоді, коли ти знову добре спатимеш і перестанеш боятися води.

– Я вже нічого не боюся! І мені більше не сняться страшні сни! Правда, татку. Забери мене додому, будь ласочка. Мене тут голками колють, мені боляче. Я більше не хочу, – Діана мало не плакала.

Максим запитально подивився на Олега. Той заперечно похитав головою і вказав на шухляду шафи в кутку палати. Максим сумовито зітхнув. Він перев’язав доньчину косу – звісно ж, уже трохи розпатлану – кольоровою резинкою:

– Готово. Вибач, знову неохайно вийшло.

– Знову? – Діана обмацала косу.

– Так. Пробач, я дуже старався.

– Переплети!

– Не можу, курчатко, мені час іти.

Діана озирнулася і нарешті помітила Олега. Він посміхнувся дівчинці, але та продовжувала дивитися на нього боязко.

– Привіт, Діанко! Як тобі спалося сьогодні?

– Татку, забери мене, – прошепотіла дівчинка і вчепилася Максимові в руку. Він обійняв дочку, і сльози підступили йому до очей. Найбільше в житті він зараз хотів підхопити її на руки і забрати якнайдалі від цієї психушки з усіма уколами, крапельницями, фіксуючими ременями та замками на дверях. Але не мав права – ані як батько, ані як лікар.

– Курчатко, все буде гаразд, не бійся. Щойно ти одужаєш…

– Я вже одужала!

Олег підійшов до шафи:

– Сонечко, нащо ти брешеш таткові?

– Я не брешу!

Олег відчинив шухляду і витяг з неї невеличку пластикову пляшку мінеральної води.

– Тоді чому твоя водичка сховалася до шафи?

Діана дивилася на пляшку в руках лікаря круглими від страху очима. Максим відчув, як дівчинка затремтіла.

– Курчатко?

Вона мовчала, втупившись поглядом у прозорий пластик. Тоді кілька разів різко смикнулася.

– Максе, тримай її! Вона знову!..

Тіло Діани зсудомило, її очі закотилися. Спазм був такий сильний, що навіть дужий Максим ледве спромігся втримати її. Олег впустив пляшку на підлогу й вискочив із палати, гукаючи санітарів…

Так траплялося щоразу, коли Діана бачила воду. Дівчинка відмовлялася пити її, митися чи просто знаходитися поблизу, якщо бачила хоча б краплину. Коли на вулиці йшов дощ, у Діани починалася паніка, яка супроводжувалася такими сильними нападами суїцидоманії, що дівчинку доводилося фіксувати в ліжку ременями. Вперше це сталося у Максима на очах через тиждень після загибелі його дружини. Донька не могла заснути, її мучили жахливі сновидіння. Посеред ночі вона покликала батька до своєї кімнати, бо їй наснилися «тьоті з довгим волоссям», які втопили її маму в озері. Максимові насилу вдалося заспокоїти дівчинку, а коли вона нарешті знову заснула, він і сам відключився в кріслі поруч. Прокинувся в темряві під шум дощу та ритмічні глухі удари. Те, що він побачив, позбавило його сну на довгі місяці: Діана сиділа на підлозі біля батареї центрального опалення та нестямно билася головою об її чавунові ребра. Кров заливала перекошене обличчя дівчинки, очі закотилися, рот був роззявлений, а нижня щелепа змістилася набік. Максим із криком кинувся до доньки та відтягнув її від батареї, всіяної багряними бризками. Пізніше лікарі констатували у дівчинки струс мозку, розсічення скроні й лоба, а також вивих щелепи та втрату кількох зубів – на щастя, молочних. Додому Діана більше не поверталася. Відтоді минуло вже чотири місяці, її рани загоїлися, але психічний стан лишився незмінним.

 

– Твоя дочка багато разів згадувала про жінок із довгим волоссям у воді…

Олег і Максим ішли лікарняним коридором дорослого відділення їхньої психіатричної клініки. Діана нарешті заспокоїлася і заснула під дією седативів. Вона лишилася в палаті під наглядом санітарки, про всяк випадок прикута ременями до ліжка – прогноз погоди обіцяв дощ надвечір.

– Так. І що?

– Я подумав: може, вона таким чином описує медуз? – Олег зняв окуляри і потер перенісся. – У них бувають такі довгі… не знаю, хвости то чи що. Але схоже на волосся. На той момент коли… коли сталася трагедія, танок медуз уже на повну крутили по телеку і взагалі всюди.

– Ти хочеш сказати, що вона бачила медуз у озері на Дарниці?

– Звісно, ні! – Олег знову посадив окуляри на ніс. – Але Діана тоді отримала тяжку психологічну травму, в її уяві все могло сплутатись.

– Так, я теж про це думав, – похмуро відповів Максим. – Але, гадаю, все значно простіше. Поруч із нами тоді відпочивало ще кілька людей, серед них були жінки. Я не пам’ятаю, чи мали вони довге волосся, але не виключено. Котрісь із них могли купатися якраз у той момент, коли…

Максим замовк. Слова ставали йому поперек горла, коли він згадував Софію – маму Діани і свою дружину, яка чотири місяці тому потонула під час купання в озері. Донька весело плескалася у воді разом із нею, а чоловік засмагав на березі та спостерігав за ними з-під козирка кепки. Зморений спекою, він задрімав на рушнику. Прокинувся, коли до нього підбігла нажахана Діана, лементуючи, що маму забрали злі русалки.

– Ще, можливо, побачила якісь водорості на дні, прийняла їх за жіноче волосся на дні озера, – продовжив розмірковувати Максим.

– І таке могло бути, – замислено кивнув Олег. Він поглянув на Максима зі співчуттям: – Безсоння?

– Як завжди…

– «Колеса» попити не хочеш?

– Ні!

– Спокійно, я просто спитав.

– Вже вкотре? Олеже, я тебе як друга прошу, годі вже мені…

Їхню розмову перервав жіночий крик. Максим озирнувся й помчав до палати, звідки долинав вереск. Чоловік смикнув ручку дверей – вони були замкнені.

– Не метушись. Це новенька, – до нього квапливо підійшов Олег. – Якраз збирався тобі повідомити.

Олег повернувся до медсестри, яка теж підбігла до дверей палати:

– Сонечко, принесіть мені картку Черношевської. І когось із санітарів покличте. Будь-кого, хто на зміні.

Медсестра кивнула і побігла геть коридором, а Олег відімкнув двері.

– Черношевська Анастасія Володимирівна, 1979 року народження. Параноїдальна шизофренія. Виражена галюцинаторно-параноїдальна клінічна картина. Сиділа в машині, припаркованій у дворі по вулиці Ахматової…

– Стоп. Якого року народження?

– 1979.

Олег і Максим роздивлялися худорляву літню жінку, яка сиділа на ліжку, закута в гамівну сорочку, й невпинно цокала зубами. Поруч стояв санітар і притримував її за плече. Сиве волосся жінки обліпило її мокре від поту лице.

– Ти що, не бачиш – їй щонайменше 60 років!

– При ній були документи.

– Значить, це не її.

– Можливо. Коли її знайшли, вона сиділа в машині на пасажирському сидінні, пристебнута паском безпеки. Більше в машині нікого не було. За документами, ця машина належала їй, тобто Анастасії Черношевській.

– Це якщо це дійсно вона.

– Звісно! Поліція зараз саме займається пошуками справжньої власниці документів.

– Чого вона геть мокра? Ви її мили?

– Ні. Вона пітніє.

– Температура?

– Нормальна.

Максим узяв стілець і сів навпроти жінки.

– Як тебе звати?

– Анастасія Черношевська, – хрипко промовила жінка. – Де мій брат?

– Не бреши! Як тебе звати насправді?

– Анастасія Черношевська.

Максим втомлено зітхнув:

– Припустімо. Розкажи, що з тобою трапилося?

– Ми їхали з братом у машині.

– З братом? – Максим підняв брови.

– У справжньої Черношевської дійсно був брат Павло, – втрутився Олег. – Але поліція каже, що він загинув у ДТП минулого року.

Максим кивнув колезі та повернувся до пацієнтки:

– Як звали вашого брата?

– Павло.

– Ясно… Розказуйте далі.

– Ми з Пашею відвідали батьків. Поверталися. В аварію попали.

– Де саме?

Жінка невпевнено знизала плечима і махнула головою, намагаючись прибрали з обличчя вогке волосся. Максим потягнувся, аби забрати пасма з її лиця, але жінка відсахнулася.

– Тихенько, я тобі волосся поправити хотів.

Вона завмерла і дозволила йому це зробити.

– От молодчинка! – посміхнувся Максим і розвернувся до Олега: – Забагато поту. У неї гіпергідроз. Познач у картці та поговори з терапевтом.

Олег кивнув, а Максим знову розвернувся до пацієнтки:

– Тож ти потрапила в аварію.

– Ми з братом.

– Так-так. А як усе сталося? Розкажи.

– Ми… Вони… Пожирач Світів…

– Що?

– Пожирач Світів! Пожирач Світів! Завжди! Всюди! – її голос зірвався на крик. – Він поглине зірки і світи! Поглине наш світ!

Решту слів, які викрикувала жінка, неможливо було розібрати. Санітар повалив її на ліжко та утримував, доки вона звивалася й смикалася, намагаючись виплутатися з гамівної сорочки. Максим спокійно підвівся та підійшов до Олега:

– Інопланетяни, класика жанру. Вколемо галоперидол і помоніторимо.

 

Метеорологи виявилися праві – ввечері почався затяжний дощ. Тепер він бомбардував парасолю Максима  важкими краплями, доки той човгав по калюжах околицею міста. Ніч розпростала свої чорні крила і принесла йому в дзьобі свій традиційний гостинець – безсонню. Лишатися вдома доктор Тюбай не міг, замість нього там ночували спогади про Софію, звук її кроків, сміх Діанки, її малюнки на шпалерах, малюнки Софії в рамках, подарунки на дні народження й новорічні свята. Максимові серед усього цього просто не лишилося місця, тож він брав парасолю і йшов з дому. Тієї ночі він вирішив не заходити до жодного генделя – вони всі остогиділи йому разом із п’яними пиками завсідників та нав’язливо ввічливим персоналом. Він просто тинявся вулицями, не відчуваючи нічого, крім хлюпання холодної води в черевиках. І у переддосвітню пору він нарешті прийшов туди, куди несвідомо прямував щоночі, але жодного разу не дозволяв собі дійти.

Озеро. Максим стояв на березі з розкритою парасолею, не помічаючи, що дощ уже вщух. «Вони забрали маму! Таточку, забери її назад! Я боюся, таточку!» Коли він прокинувся від криків доньки, кілька відпочивальників уже пірнали на тому місці, де зникла Софія. Максим теж побіг у воду, пірнав, доки не знесилив. Потім приїхали рятувальники, поліція, швидка. Тіла Софії так і не знайшли. Слідство висунуло версію щодо наявності підводної течії в озері та невідомого підземного каналу, яким труп міг переміститися до інших водойм. У інший спосіб пояснити зникнення жінки в озері на очах у кількох свідків поліція не могла. І тепер Максим стояв перед спокійною темною водою, яка забрала його дружину, і відчайдушно намагався переконати себе в тому, що все це – непорозуміння, і Софія насправді лишилася жива. Вона підстроїла свою смерть, аби втекти до іншого чоловіка. Або її віднесло підземною річкою і вона отямилася десь за містом, але втратила пам’ять. Згодом вона все згадає і повернеться до них. Діанка перестане боятися води і більше не доведеться рятувати її від зневоднення соками, молоком і крапельницями із електролітичними розчинами. І Максим не буде більше жити в скорботі й страху, що його дитина розкроїть сама собі череп або викинеться з вікна під час дощу. Вони всі знову будуть разом.

Максим миттю повернувся до реальності, коли помітив, як гладенькою поверхнею води пробігли брижі. Чоловік склав парасолю, підійшов ближче і в сизому світанковому мареві побачив чорну тінь, яка промайнула у воді й зникла. Якщо це була риба, то вона мала бути велетенська. За хвилину ще кілька тіней шугонули озером. Спантеличений чоловій дістав мобільний телефон, увімкнув камеру та не встиг нічого зняти, бо телефон задзвонив. Максим почув у слухавці стурбований голос Олега:

– Ти не спиш?

– Ні.

– У нас тут сталося дещо дивне…

 

Максим розчахнув двері доньчиної палати та завмер на порозі.

– Татку, ти прийшов! Заплетеш мені косу?

Чоловік ошелешено дивився на дочку.

– Таточку? Що з тобою? Все гаразд?

– Т-так. Як ти почуваєшся?

– Втомилася. То ти заплетеш мене?

– З-звісно.

Максим підійшов ближче до Діани. Вона лежала в ліжку, до пояса вкрита ковдрою і здивовано дивилася на батька. Він сів поруч і обережно торкнувся її зморшкуватої щоки. Діанине маленьке лице нагадувало печене яблуко. Дівчинка повернулася спиною до Максима:

– Я не можу піднятися…

– То й не треба, курчатко.

– Заплети…

– Гаразд.

Він почав обережно розділяти її біляві кучері на пасма та спробував заплести, то зрозумів, що нічого не вийде – волосся Діани випадало цілими жмутами й лишалося в батькових тремтячих руках та на подушці.

 

З приводу раптового передчасного старіння Діани того ж дня було скликано терміновий консиліум, але лікарі виявилися неспроможні поставити їй діагноз. Дівчинці призначили цілу низку аналізів та інших медичних досліджень. Єдиним захворюванням, яке більш-менш підходило під опис її симптомів, була прогерія, або передчасне старіння, викликане генетичним дефектом. Проте до останнього часу не траплялося випадків, коли б це захворювання розвивалося так стрімко.

– Тобто випадок моєї дочки – перший в історії? – запитав Максим.

– Ні, – подав голос один із маститих професорів, спеціаліст в галузі генетичних захворювань. – За останні кілька днів уже зафіксовано близько десятка таких випадків по всьому світі, коли пацієнти старіли протягом однієї доби. Але поки що нікому не вдалося встановити причини.

– Всі випадки – це діти?

– Ні, – професор розвів руками. – Я взагалі не можу встановити жодного зв’язку між ними. Відрізняються вік хворих, стать, харчові звички, умови  проживання – буквально все! Вибачте, але я, на жаль, не знаю, із чим ми маємо справу.

 

Навшпиньках він зайшов до палати Діани. Вона спала, закутавшись у ковдру. Максим підійшов до медсестри, яка сиділа поруч із ліжком та в’язала.

– Я лишуся з нею, можете піти поспати, – прошепотів він.

– У неї за годину крапельниця…

– Я вас покличу.

– Ну гаразд, – вона підвелася. – Я буду в сестринській.

Медсестра вийшла, Максим сів на її місце та з болем подивився на помітно полисілу потилицю дочки, що виднілася з-під ковдри. Йому хотілося погладити її, пригорнути, пообіцяти, що все буде гаразд, лікарі знайдуть спосіб знову перетворити її на маленьку восьмирічну дівчинку, але він не наважувався її будити.

– Таточку… Мама прийшла… – ледь чутно промовила Діана, не озираючись.

Максим інстинктивно глянув на двері – вони були зачинені. Чоловік схилився над дочкою:

– Тобі наснилося, спи, курчатко.

– Ні, вона тут. Я чую. Ти чуєш, тату? Вона розповіла мені, як усе сталося насправді. Мама – це всі вони… Мама – це бог…

Максим поклав руку Діані на плече і обережно перевернув її на спину, аби бачити лице. Він зробив над собою зусилля, аби не розридатися – його донечка всього за лише за добу перетворилася на маленьку кощаву бабцю. Але погляд її лишився осмисленим та по-дитячому відкритим.

– Ти чуєш маму?

– Не знаю, Діанко… – голос Максима тремтів. – Здається… ні.

– Тоді я тобі розкажу. Слухай… Мама – це бог. Він колись давним-давно упав на землю і розбився.

– Звідки впав?

– З неба. З космосу. Всі думають, що він помер. Але це не так. Бог не може померти повністю. Він розділився, а тепер збирається знову з тих шматочків, які живі. Як пазл.

– Курчатко…

– Тату, слухай!.. Їх мільйони, навіть більше. Він оживе і поглине наш світ. Він за цим і прийшов. Уже потроху поглинає… Але це добре.

– Що ж у цьому доброго?

– Я не знаю, але мама каже так. Вона тут… Під… ліжком…

Максим різко випростався. Він ані хвилини не сумнівався, що це лише дитячі вигадки, але від слів дочки мороз біг йому поза шкірою.

– Під ліжком?

– Так.

– Тобі здалося.

– Ні, вона там! Сам подивися.

Дивитися не хотілося, але Максимові було соромно через те, що він дозволив собі злякатися цих нісенітниць. Померла дружина, яка ховалася під ліжком. Бог, який поглинає світ. Пожирач Світів… Максим тряхнув головою та подумки вилаяв себе. Він не хотів виглядати боягузом у власних очах і тим паче в очах своєї дитини.

– Гаразд. Зараз поглянемо…

Максим неохоче опустився на коліна, підняв край простирадла і зазирнув під ліжко. Тієї ж миті потужна хвиля солоної води вдарила його в лице. Підлога під Максимом провалилася, і він шубовснув у воду з головою. Темна холодна безодня проковтнула його. Захлинаючись, він відчайдушно намагався виплисти, але сил не вистачало. Він усе глибше поринав у товщу води, нестримно линув у провалля, метушливо загрібаючи руками й ногами, не в змозі спрямувати своє важке тіло до поверхні. Світло, яке ще пробивалося згори, ставало все тьмянішим. Морок густішав, і Максим уже ледве міг розгледіти власні руки. Останні сили залишали його. Зрештою він здався – перестав пручатися і впустив воду в легені. Вона за кілька секунд заповнила їх ущерть. Останні бульбашки повітря злетіли з вуст Максима та зникли у незримій вишині. Він більше не дихав, але, як не дивно, лишився при тямі.  З усіх боків, згори й знизу його оточували нескінченні темні водні простори. І кам’яна тиша.

Деякий час він не ворушився, дозволяючи своєму тілу занурюватись усе глибше і глибше під власною вагою. Він нічого не чув і не бачив, лише відчував, як гупання серця в грудях, а також тиск холодної води ззовні та зсередини – в роті, носі, легенях і навіть шлунку. Свідомість Максима була сплутаною, наче він поринав у сон, але ніяк не міг заснути. А тоді він відчув рух води під своїми ногами. Максим смикнувся,  поглянув униз і мало не зомлів від жаху – з чорних глибин пробивалося неясне блакитне сяйво, у якому він міг розрізнити обриси незліченних довгих мацаків. Гігантська медуза зринала з похмурих глибин океану, поступово заповнюючи собою весь простір, якого міг сягнути погляд Максима. Ніколи в житті він не бачив і навіть уявити не міг істоти таких колосальних розмірів. Він був не здатен навіть охопити її поглядом, як неможливо охопити поглядом ціле місто або гору, біля підніжжя якої стоїш. Неосяжний купол медузи сліпучо сяяв неоновою блакиттю, а тисячі мацаків щонайменше кілометрової довжини зміїлися у воді довкола крихітної, мов пилинка, людини.

Отямившись від першого шоку, Максим несамовито заборсався у воді, намагаючись відплисти якомога далі від велетенського морського створіння, але хвилі, створені її рухом, затягували чоловіка в самісіньке кубло мацаків. Максим розумів, що не виживе, якщо ця медуза вжалить його, а ще пам’ятав, що десь там, за кублом, ховається рот медузи, в якому він зрештою і опиниться, якщо… Одразу кілька потужних електричних розрядів пробили його тіло наскрізь, наче розпечені шпиці. Максим спробував закричати, але спромігся лише виштовхнути з легенів трохи води, яка миттєво залилася назад. Тіло пекло вогнем в тих місцях, де шкіру пробивали жала, м’язи судомило. Тонкі, мов черви, але напрочуд міцні щупальця обліпили його з голови до ніг, закрутили в щільний кокон, повністю паралізувавши та осліпивши. Чоловік пробував гарячково сіпатись, та все було марно. А тоді в суцільній темряві через міцно заплющені повіки він побачив… зоряне небо.

Він прокинувся під щедрим зоряним небом на березі озера. Йому знадобилося кілька хвилин, аби збагнути, де він, та примусити затерплі руки й ноги рухались. Максим через силу зіп’явся на ноги, та озирнувся. Він не мав жодної гадки, як тут опинився і чому лежав на холодній землі. Пам’ятав лише, як розмовляв із хворою дочкою в її палаті, а потім, схоже, заснув. Чи, може, він упав і вдарився головою? Це могло би пояснити страхітливі видіння, а також відсутність спогадів про те, як він вдягнув куртку, прийшов сюди та вирубився. Максим почув плескіт за своєю спиною. Озирнувшись, він побачив у воді кольорові вогники. Вони ритмічно рухалися, складаючись у мудровані візерунки. Чоловік не повірив своїм очам: в цьому озері ніколи не водилися медузи! Він навіть не сумнівався, що це вони, адже за півроку бачив їхній танець незліченну кількість разів. Максим відчув звичне роздратування, але цього разу чомусь не міг відвести погляду. Він стояв нерухомо десь із чверть години і майже не кліпав очима. На якусь мить йому навіть здалося, наче він починає інтуїтивно розуміти, що означають ці загадкові знаки. Максимові перехопило подих. Тієї ж секунди барвисті вогники згасли один за одним. Він чекав, сподіваючись, що вони повернуться і він усе ж таки зможе розшифрувати послання, але вода в озері стояла нерухомо, відображуючи розсипані по небі кришталеві зірки. Коли очі Максима призвичаїлися до темряви, він помітив у воді тінь – таку саму, яку бачив напередодні.  Цього разу вона промайнула дуже близько до поверхні та зникла, а тоді з’явилася поблизу берега, на якому стояв Максим. Чоловік повільно підійшов до кромки води і напружив зір, намагаючись роздивитися загадкову істоту, яка більше не пірнала, а спочивала на поверхні води. В ніс йому вдарив гидкий сморід гнилої плоті, в голові запаморочилося. Ця істота виявилася не рибою, а напіврозкладеним людським тілом з роздутим черевом. Шкіра на обличчі й тулубі потопельника облізла шматками, так що неможливо було навіть встановити, чоловік це був чи жінка. Максим нажахано відсахнувся. На поверхню зринуло ще одне тіло, вкрите бурими й зеленими плямами. А тоді ще одне – у нього геть зогнили шкіра та м’язи на половині обличчя, оголивши кістки щелеп і обидва ряди зубів. Мертві тіла зринали то тут, то там, і за хвилину поверхня озера вже рясніла ними. Сморід став нестерпно ядучим. У Максима зсудомило шлунок, і його знудило солоною морською водою. Він люто блював, впавши на карачки, і не міг бачити, що на поверхню озера спливло ще одне спотворене, роздуте тіло, на якому ще збереглися клапті одягу – того самого купальника, який був на Софії в останній день її життя.

 

Максим, насилу пересуваючи ноги, йшов лікарняним коридором до палати Діани. Він мусив пересвідчитися, що все це – лише сон, його дівчинка не хвора ні на яку загадкову хворобу. Вона дуже злякалася, бо у неї на очах потонула мама, тож їй потрібна психіатрична допомога, а з цим і він, і його колеги обов’язково впораються. З нею все буде добре, вони вилікують її, а тоді вона разом з Максимом переїде в нову квартиру.

Напереріз йому вискочив стурбований Олег.

– Стій, Максе, зачекай!

– Що таке?

– Тобі не ватро туди ходити.

– Чому? Щось із Діаною?.. Що з нею?!

– Ми ще не знаємо, але…

– Пусти!

Максим відштовхнув друга з дороги і побіг. Коли він дістався доньчиної палати, її тіло, вкрите простирадлом, саме вивозили на ношах. Довкола скупчилися налякані працівники лікарні, серед яких був і директор. Максима проштовхався до ношів та рішучо відгорнув край простирадла. Він до останнього сподівався, що не побачить під ним свою дочку. І навіть коли побачив, не одразу повірив, що це вона. На ношах лежало маленьке висохле, наче мумія, тільце в піжамі Діани. Її землисто-сіра шкіра щільно обтягувала кістки. Впізнати дівчинку можна було хіба що за рідкими кучерявим волоссям, заплетеним у розпатлану косу із кольоровою резинкою на кінці.

– Мені дуже шкода, – Олег підійшов до Максима і поклав руку йому на плече.

– Це не вона! Не Діана! Ти бачиш – піжама не її розміру! Чи ти сліпий?! Ви всі тут сліпі?!

– Мені дуже шкода… – глухо повторив Олег.

Та Максим не слухав його. Він увірвався до палати, гукаючи доньку, зазирнув до шафи, зірвав з порожнього ліжка ковдру. Директор лікарні спробував обережно вивести його з палати, але втрутився Олег і попросив дати нещасному батькові час.

– Там щось під ліжком!

Всі подивилися туди, куди вказував Максим. Він закляк від жаху і не міг примусити себе зробити ані кроку.

– Максиме, Діани тут нема… – тихо сказав Олег.

– Це не вона! Це щось інше!

Товариш сторожко подивився на ліжко, підійшов і зазирнув під нього. Тоді дістав з кишені ручку і за її допомогою викотив з-під ліжка невеличку пластикову пляшку води.

– Що там? – спитав директор.

– Питна вода, – Олег підняв знахідку і продемонстрував її усім. – Здається, це та пляшка, яку я позавчора загубив, коли у дівчинки почався напад аутоагресії. Хоча… – Олег придивився уважніше. – Не може бути…

Директор нахмурився і підійшов ближче:

– А що це тут плаває?

Запанувала тиша. Всі здивовано дивилися на маленьку річкову медузу, що безтурботно шмигала в пляшці. Максим зблід і повалився на підлогу.

 

– Як почуваєшся друже? – Олег зайшов до кабінету Максима і зачинив за собою двері. Максим сидів за своїм столом і намагався ігнорувати шум дощу за вікном.

– Чудово.

– Ти сильно впав, коли знепритомнів, – товариш стривожено розглядав його.

– Я вже отямився. Усе гаразд.

– Голова не болить?

– Трохи…

Олег дістав із шафки пачку пігулок, націдив у  із пластиковий стаканчик води з кулера. Максим уважно спостерігав за його діями. Олег сів за стіл навпроти Максима і простягнув йому пігулку та воду:

– Давай, Максе. Ти ж як лікар знаєш, що головний біль терпіти не варто.

Максим уважно подивився на Олега:

– Гарна спроба.

– Припини. Це звичайне знеболювальне. Чи ти параноїшся через воду? Гадаєш, я підмішав туди отруту? Ось, диви, – Олег зробив ковток і поставив стаканчик на стіл. Поруч поклав пігулку. – Якщо за п’ятнадцять хвилин я не вріжу дуба, можеш спокійно пити.

– Що трапилося з Діаною? Вже відомо, що її вбило?

Олег помовчав і сумно відповів:

– Якась невідома хвороба. Вчені досі не знають…

– А що з іншими хворими, які мали такі ж симптоми? – нетерпляче перебив Максим.

– Ніхто не вижив.

– То це епідемія?

– Ні. Було щось із два десятка випадків, а потім усе припинилося так само раптово, як почалося.

Максим відкинувся на спинку крісла та гірко посміхнувся:

– Дай вгадаю: танок медуз теж більше ніде не фіксували?

Олег здивовано витріщився на нього:

– Звідки ти…

– А ця афективна пацієнтка, – знову перебив Максим, – яка пітніла й кричала про Пожирача Світів?

– Анастасія Черношевська?

– Так. Вона теж була хвора чи просто назвалася чужим іменем?

– Ти правильно здогадався, вона теж була хвора. Померла того ж дня, що й Діана. У дітей хвороба прогресувала значно швидше, ніж у дорослих…

– Нічого дивного.

– Що ти маєш на увазі?

Максим посміхнувся і промовчав.

– Максе, що ти маєш на увазі? Ти знаєш, що це була за хвороба? – розхвилювався Олег.

– Це була не хвороба.

– Поясни!

– А що як я тобі скажу, що на землі присутня розумна істота позаземного походження?

Олег подивився на пігулку, що так і лишилася лежати на столі:

– Схоже, тобі потрібні інші ліки.

– Спокійно, я просто міркую вголос.

– Ну, гаразд. Продовжуй.

– Що ти уявляєш, коли чуєш словосполучення «інопланетна істота»?

Олег замислився.

– Ну, такі банькаті хлопці, худі, з білою шкірою. І з довжелезними руками.

– Це гуманоїди. Чому інопланетний розум обов’язково мусить бути схожий на людину з руками-ногами?

– Не знаю.

– У нього може не бути кінцівок узагалі? Не бути очей, шкіри, голосових зв’язок, язика та іншого причандалля? Він може взагалі нічим не нагадувати людину, тварину чи навіть комаху?

– Ну-у, теоретично, так. Це ж інопланетянин, він може бути який завгодно.

– Вірно!

Олег схрестив руки на грудях і пильно подивився Максимові у вічі:

– І ти вважаєш, що на землі такий мешкає?

– Так! Але ми знаємо про нього значно менше, ніж думаємо. Люди досі не вивчили його достеменно, тому ні про що навіть не здогадуються.

– Хто це?

– Не скажу.

– А ти його бачив?

– Так.

– Де?

– У озері.

Олег похмуро подивився на Максима, підвівся і повільно пройшовся кабінетом.

– Ти щось розповідав про потопельників у озері…

– Так. Я писав заяву в поліцію. Вони їх знайшли?

– Ні. Вони навіть озера не знайшли.

Максим отетерів:

– Як це може бути?

– Воно висохло.

– Коли?

– Після того, як Софія потонула.

– Не може бути! Я би про це знав!

– Ти знав. Напевне, забув. У тебе був шок – загибель дружини, психічні розлади та смерть дочки… Тому твоя пам’ять…

– Я не міг забути про таке! Ти сам чуєш, що верзеш?! Озеро висохло за кілька днів?!

– Це трапилося не так уже й швидко…

– Я нещодавно там був!

– Максе… – якомога спокійніше почав Олег, але товариш знову його перебив:

– Так, я впав і, можливо, вдарився башкою, але я ходив на озеро і за день до того!

– Ти був там вісім років тому! – голосно та чітко промовив Олег. – Це було вісім років тому! Софія померла в липні 2008-го року, а Діана – в листопаді того ж таки 2008-го! А зараз 2016-й. Ти тут уже вісім років.

Максим напружено дивився на Олега, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Той гірко зітхнув і вказав на календар на стіні: листопад 2016 року.

– Якщо досі не віриш, поглянь сюди, – Олег дістав з кишені смартфон і показав другові стрічку новин, а потім – найвизначніші події останніх років. Перед очима шокованого Максима прокручувалися фотографії та повідомлення про війни, міжнародні скандали, урочистості та стихійні лиха, про які він і гадки не мав. Усвідомлення реальності давалося йому важко й болісно. Він спробував поворушити руками, але не зміг, бо гамівні ремені міцно тримали їх. Лікар Тюбай сидів у своєму кабінеті, але тепер – з іншого боку столу, на тому місці, на якому зазвичай сиділи відвідувачі та пацієнти. Тепер це був кабінет Олега.

– Я хворий? – вражено запитав Максим.

– Схоже на те. – зітхнув товариш. – Воно й не дивно – ти пережив таке горе. Не хвилюйся, я зроблю все можливе, аби витягти тебе з цієї халепи. Я нарешті підібрав тобі вдалий курс лікування, і одразу побачив прогрес – тепер ти нормально контактуєш зі мною, розумієш, що я кажу, і сам зв’язно розмовляєш. Я дуже задоволений результатом. Усе буде добре, друже, ми на вірному шляху.

– Дякую, – глухо озвався Максим.

– То що там з інопланетним розумом?

– Та яка вже різниця.

– Ну, по-перше, це важливо для діагностики. По-друге, мені вже просто цікаво. Ти казав, що бачив його в озері.

– Так.

– Стривай… Здається, я знаю. Це медузи, так? Я вгадав? У тебе вже кілька разів спостерігалася неадекватна реакція на них. Інопланетні створіння – це медузи?

Максим похмуро поглянув на сповненого азарту Олега:

– Ні.

– Тоді не знаю. Кажи вже!

– Що спільного між медузами і старінням?

– Не знаю.

– Що я міг побачити в озері?

– Та не знаю!

– Воду, баран ти тупий!

Олег розгублено дивився на роздратованого Максима.

– Я не розумію.

– Коли клітини старіють, обсяг води у них зменшується. Діана, Анастасія Черношевська та інші не просто постаріли, вони висохли. Вода з клітин чи ще бозна звідки випаровується, а потім падає на землю з дощем – як оцей, який зараз діє мені на нерви. Медузи на 98% складаються із води. Вода переносить інформацію. Вода дала початок життю на землі. Вода у наших тілах, у моїх клітинах, у твоїх клітинах. Вода, вода, це все та сама ВОДА грьобана!

Запанувала тиша. Максим, звівши дух, продовжив спокійно і неголосно:

– А знаєш, Олеже, як вода з’явилася на нашій планеті?

– Ну, є різні теорії. Ти сам знаєш – про те, що метеорит прилетів…

– Так отож – теорії, гіпотези… Але досі ніхто достеменно не знає.

Олег замислено потер перенісся.

– Цікаво придумав. Щось у цьому є.

– Ще б пак! – саркастично відповів Максим і відвів погляд. – Фантастика. На роман потягне?

– Підпишеш мені примірник.

– Обов’язково.

– Я лише не зрозумів, чого хоче ця прадавня космічна істота.

– Жити, – він хихонув і весело додав: – А як вийде, то ще й захопити наш світ.

– Ого! І яким же чином?

– Не знаю. Втекти звідси йому все одно не вдасться, бо його поверне назад із дощем. І воно, здається,  це допетрало. Тож знайшло спосіб досягти своєї мети.

– Звідки знаєш?

– Я нічого не знаю. Це лише припущення, бо воно припинило слати повідомлення через медуз.

– І замовкло?

– Ні, – вишкірився Максим. – Тепер воно СМС-ки шле.

Олег розсміявся, а тоді тепло сказав:

– Радий, що ти повернувся до тями, друже. Я дуже за тобою сумував, чесно кажучи. Що ж, будемо лікувати тебе далі. Але мені вже подобається, як зараз працює твоє мислення. Молодець! Побачимося з тобою на наступному сеансі. Піду покличу хлопців, аби повернули тебе в палату. Тобі треба відпочити.

Олег рушив до дверей.

– У мене лишилося до тебе одне запитання. Можна?

Він зупинився, озирнувся на Максима та посміхнувся.

– Звісно!

– Як так склалося, що за вісім років ти анітрохи не постарів?

Усмішка не зникла з його обличчя, але тепер виглядала неприродною та вимушеною. Олег насторожено дивився Максимові в очі, і в погляді цьому не лишилося ані сліду його звичної привітності.

– Я добре себе доглядаю.

– Круто! Жодної нової зморшки. Ще й без окулярів тепер обходишся. Лінзи?

– Так.

– Маєш чудовий вигляд!

– Дякую! – Олег знову виглядав щирим та доброзичливим. – До зустрічі!

Олег вийшов із кабінету. Максим журливо подивився йому вслід і тихо сказав, звертаючись чи то до Олега, чи до самого себе:

– Прощавай, друже.

http://stos.com.ua/2016/11/30/yuliya-vasyleva-tanok-meduz/

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s