Роман Великород. Назад у море

%d0%bd%d1%83%d0%b0%d1%80

Сьогодні я спалив усі свої речі, що пов’язували мене з колишнім домом. Власне його я також піддав очисному впливові вогню. Я більше був не в змозі жити далі поміж сміття у смердючому непотребі. Я з превеликим задоволенням спалив би й своє тіло, адже весь цей бруд наповнив його огидними міазмами з ніг до голови. Я відчуваю його під шкірою, відчуваю, як воно смердить, і жоден мильний розчин не здатен вимити цю бридоту. Моє тіло ненависне мені, але нищити його було б абсолютним безглуздям. Воно необхідне як засіб для мого нового шляху.

Істина явилась мені півроку тому, коли в’язкі чорно-сірі барви ранньої зими в черговий раз поїдали моє й так знівечене психічне здоров’я. Хмурі дні нагадували темну безодню, в яку я опускався щоранку. Мене нудило від цього міста, мене нудило від людей, і ще більше мене нудило від самого себе. Однотипні залишки радянської культури з сірої цегли гнили під впливом часу, а разом з ними гнили і їх в’язні. Навіть ті, хто мав імунітет до саморуйнування, з часом теж почали перетворюватись на огидних істот. Адже їхній одяг, їхня шкіра не один рік поглинали бридкий сморід дешевого алкоголю, смоляного диму, сирих, запрілих приміщень та гнилого м’яса. Їхні занедбані ясна починали кровоточити, а жовті зуби – хаотично тирчати з цього кривавого місива. Вони різали мене поглядами зі своїх пустих скелець, за якими щосили намагались приховати деградацію та спрагу до насилля. Вони більше нагадували сімдесяти кілограмові купи лайна, ніж подобу на людей.

Якщо з нетерпінням чекати кінця, очі відкриваються. Ілюзорна маска реальності, немов більш не в змозі тримати свою форму під їдким впливом гнилі, починала осипатись, поступово оголюючи справжнє обличчя міста. Спустошене, бліде небо тонуло в сивому тумані. Разом з мертвими, скрученими деревами воно нагадувало величезну, вкриту чорними тріщинами, бетонну стіну. І на ній я помічав дивні елементи, яких раніше в тих місцях не було, котрі ніяк не вписувались в загальну картину примітивного архітектурного стилю.

Спочатку я бачив лиш дрібні вставки: чудернацькі рельєфні узори на тлі німого бетону, поодинокі капітелі, якими обривались прямокутні пілястри, дерев’яні балки, що прогнили від різких змін вологості повітря. Поступово з кожним днем дріб’язки розростались у широкі барельєфи, у високі антаблементи, підперті могутніми колонами, у шматки дубових палуб кораблів, що смерділи гнилими водоростями та морською сіллю. Іноді я бачив цілі споруди, руїни древніх храмів невідомої мені культури. Рослини також стали інакшими: могутні клени та каштани почорніли, плющ байдуже обплітав стіни будинків довгими батогами, душив їх в своїх обіймах. Місто піддавалось явним метаморфозам, і те, що я спочатку прийняв за галюцинації, виявилось моїм спасінням.

Далі в січні настав затяжний період морозів. Через ідіосинкразію до низьких температур я намагався поменше виходити назовні, в результаті чого мене викинули з роботи. Я провалився в суцільну пітьму. Щоб не зірватись повністю, я почав приймати психотропні препарати. Антидепресанти, нейролептики, інколи вдавалось дістати морфій. Більше місяця я проіснував у сомнолентному стані, не відрізняючи реальність від сновидінь. Грань між ними стиралась, ставала все більш ефемерною. Я не встигав констатувати моменти, ні коли моя свідомість занурювалась в нескінченну чорноту, ні коли я знову приходив у себе. Всі події відбувалась в якомусь наркотичному делірію.

Через декілька тижнів я вичерпав усі запаси грошей, тому в дні, коли туманний сон відпускав мій розум, я почав продавати меблі, техніку та інші речі. Потім за несплату рахунків за комунальні послуги в квартирі вимкнули електроенергію, воду й газ. Моє помешкання опорожніло. Лишилися подертий матрац, купа старого одягу, в який я укутувався, та кілограми макулатури, котрі я палив, щоб зігрітись.

Я безмовно лежав у темряві, захлинаючись холодним повітрям, просяклим смородом відсирілих стін та гіркої кіптяви, не змозі пригадати, коли востаннє нормально їв, не змозі пригадати, коли востаннє підіймався на ноги, не змозі навіть зрозуміти в якому положенні знаходжусь. А потім опинився перед вікном. Я стояв, опершись на підвіконня, та розглядав дивне, зелене сяйво густої мли, котра повзла могутньою стіною, вкривала вулицю непроглядним саваном. Коли останні клуби туману розвіялись, моєму зору відкрились хаотичні ряди споруд. Вони, мов рослини в гігантській клумбі, визирали одна з-за одної.

Непропорційна геометрія будинків давила своєю химерністю на мій розплавлений розум. Будинки хворобливо тремтіли в дивному сяйві. Поміж сіро-зелених стін, обрамлених ребристими виростами, виник силует. Чорне дрантя волочилось по гранітним плитам. Його бліде, маскоподібне лице судомно вібрувало й викривлялось. Силует здався мені неправильним: він то витягувався вгору, то сутулився й певним чином стискався, немов полум’я свічки. З широкого рукава мантії виповзла кістлява долоня, закликаючи мене вказівним пальцем до себе в таємничу нескінченність пітьми.

Наступної миті мене вже кидало по обшарпаним стінам коридорів та міжповерхових прольотів. На останніх сходах я оступився й налетів на дерев’яні двері під’їзду. Я підвівся й продовжив свій шлях, спотикаючись, падаючи, підіймаючись на коліна, волочачи своє тіло по холодній кам’яній підлозі. З кожним здоланим метром силует відступав назад у темряву, з якої він явився. Я кричав йому вслід, давлячись власними словами, задихаючись від злоби й туги, що безжалісно стискали мої нутрощі. Коли незнайомець зник, я стрибнув у чорний провулок й спробував вхопитись за простягнуту на останок руку, але вона розчинилась за лічені сантиметри від моєї.

Все розчинилось у потужній заметілі. Я стояв по пояс у снігу, ховаючи голову від виття вітру. Білі язики хлистали мене, обпікали крижаним подихом. Крізь бурю вимальовувались контури гігантської споруди. Я бачив високі стіни, покриті барельєфами, на яких дивні істоти рухались поміж зміїних хвостів. Обриси істот мерехтіли й кривили гримаси, а довгі відростки звивались довкола них. Висока арка переходила у витягнутий портал, вибудований з нависаючих хребтів китів. Я ступив на першу сходинку й втратив свідомість.

Я прокинувся в палаті інтенсивної терапії з трубками в носі, роті та руках. Саме в лікарні я вперше за тривалий проміжок часу побачив себе в дзеркалі. Бліда, скручена, довгов’яза постать дивилась на мене скляними очима крізь чорні патли. Мішки під очима нависали тяжкими зморшками й переходили в густі, чорні хащі на моєму обличчі. В деяких місцях вже заживали виразки.

Після лікування мене відправили на курс реабілітації для наркоманів. Приблизно в середині квітні я звільнився від залежності і повернувся до свого помешкання. Я продовжив спати на тому ж матраці без світла й води, рятуючись дешевим алкоголем та самокрутками. Через моїх давніх знайомих на мене вийшов власник місцевого бару й запропонував виступати на крихітній сцені для безмозких молокососів. Я не пам’ятав, коли востаннє брав гітару у руки чи просто співав, але, спокусившись щедрим гонораром та безкоштовним пійлом, одразу погодився.

Все вдало закрутилось, я нарешті прийшов до певної стабільності. Концерт за концертом я вив та ричав примітивні куплети під металічний дзвін струн акустичної гітари. Публіка завжди чудово мене приймала, але я відчував до них огиду. Вони були бездушними ляльками. Їхній дорогий одяг, їхня демонстративна поведінка здавались частиною дешевого маскараду. Їхні лиця нагадували театральні маски, готові впасти в будь-який момент та оголити приховану за ними порожнечу.

Після чергового виступу я виліз із бару й поплентався брудними вулицями. Жодного бажання повертатись додому не виникало, тож я просто повз темними кварталами міста. Тіло не слухалось, його кидало в різні сторони, суміш алкоголю й жовчі вирувала в моєму шлунку, готова в будь-яку мить вирватись назовні. Мої ноги підкошувались. Декілька разів я падав на асфальт, збиваючи руки та коліна в кров. Я виблював в якомусь темному провулку. Мої нутрощі продовжували битися в судомах. Зірвався сильний порив вітру, який заповнив простір шумом та смородом морського гниловоддя. І тоді дещо вологе й холодне ковзнуло по моїй спині.

Я обернувся та одразу потрапив під ментальний вплив загадкової особи. Незнайомець був закутаний у довгий плащ, а лице його ховалось у тіні фетрового капелюха. Туго стягнуті краї поношеної роби бігали хвилями й викликали зацікавленість, навіть певну одержимість. Я божеволів від того мороку, який густою димкою оточував постать, від тягучого, амінного запаху риби та водорості, в якому купався вузький провулок, від потворної таємниці, що копошилась петлями під плащем незнайомця. Силует почав змінюватись, набувати нової форми, плавно витягуючись ввись. Заворожений та спантеличений, я закляк на місці в очікуванні недосяжного дива. Так, немов це той момент, заради якого я жив, наче подія, на котру я чекав усе своє нікчемне існування. Вони виповзали з подолу чорної мантії, з її широких рукавів. Довгі, змієподібні відростки звивались й переплітались на землі, витираючи пил та бруд, здіймаючи незнайомця вгору. Щупальці скручувались, тягнулись до мене. Вони облітали мої ноги, тулуб, шию, заповзаючи в ніздрі та рот. Я відчував, як слиз стікав по тканинам моїх джинсів та сорочки, по гортані та бронхам. Я захлинався в’язкою субстанцією, повітря не вистачало. Тепла безодня гіпоксії поглинала мене, уколисувала на своїх руках. І я провалився в неї повністю.

Я бачив місто. Ландшафт мав небагато спільного з тими краєвидами, які мешкали в моїй пам’яті, але, як це часто буває уві сні, я просто знав, де знаджусь. Болотистого забарвлення стіни гротескних споруд тяжко нависали над звивистими стрічками вулиць під абсолютно неправильними кутами, дахи здіймались до чорного неба широкими стовпами та непропорційними наростами. Бридкі фасади нагадували окам’янілі, титанічних розмірів скелети. Гілля дерев перепліталось густою сіткою, впивалось у щілини між гігантських плит та блоків, мов скручені артритом пальці. Їхні довгі тіні танцювали в примарному, ізумрудному сяйві, котре окутало собою широкі колони та деталізовані барельєфи, наповзало на них прозорим полотном, обдаровуючи рельєфні візерунки ще більшою реалістичністю. Воно звивалось й плелось, мов величезне кубло слизьких змій. Я здійняв погляд до неба й побачив джерело світла, що проривалось крізь клуби та щупальці непроглядної пітьми хмар. Газова куля вібрувала, скручувала тіні навколо в спіраль.

Промені ринули вліво по широкій алеї, крізь чорний ліс, вниз по кам’яним сходам, тонучи в хвилях безкрайого океану. Моє тіло неслось вслід, поміж викривлених стін та диких хащ, поміж дерев’яних байдар та кинутих палуб далеких кораблів. Я йшов, дихаючи вогкістю солоного повітря, іноді переходячи на нестримний біг, немов вмираючи від страху не встигнути на останній човен, лишитись у тому безумстві. Я повз, хапаючись за бруд та пісок. Я грібся на застояній мілині, відкидаючи в сторони згустки болота й ошмаття водорості. Як і тоді взимку, відчай душив мене, чавив, мов жалюгідну комаху. Я був рибою, яку викинуло на побережжя. Я плескався та бив хвостом об суху поверхню, намагаючись скинутись назад у море.

А потім все вимило потужною зливою. Важке, свинцеве небо виливались могутніми потоками води на широкі алеї приморського парку, якими я брів, мов сомнамбула. Дощ змивав залишки блювотиння з моєї бороди та сорочки. Я відчував, як розкисає мій одяг, як старі тканини розлазяться на нитки. Потужні пориви вітру гнули дерева, лупили їхні густі, зелені крони кулеметною чергою тяжких краплин. Річки бруду й сміття текли стежками та алеями, збивали мене з ніг. Не було випадкових перехожих, не було голодних псів. Парк здавався пустим, навіть мертвим, тільки сирена туманних сигналів маяка втискались між шуму вітру та шелесту мокрого листя. Я не знав, куди йду: краєвиди неначе вкривались напівпрозорою завісою.

Розгледіти його вдалось не одразу, адже брезентовий дощовик незнайомця зливався із зеленню дерев та кущів. Він вказав напрямок рукою, і я, не вагаючись, рушив туди. Дорога тягнулась поміж нещадного гілля непроглядних хащ та кам’яних глиб забутих галявин, пірнала з обривів і здіймалась на схили. Ноги загрузали в чорному болоті, розмитий ґрунт вплітався в них, тягнув моє тіло до землі.

Нарешті зарослі викинули мене на плато кремезної кручі. Я був заворожений неймовірною красою чистих, незайманих пейзажів, що відкрились мені там верхівці, я жадібно поглинав запах морського бризу й вологої землі. Хмари падали в океан, а він безжалісно хапав їх язиками своїх нестримних хвиль, поглинав їх, пожирав їх. Він явився мені темно-синьою тінню на горизонті, він ріс могутньою горою, масою риби й молюсків, він звивався клубами слизьких відростків, сплетенням водорості та каміння. Він був творцем, він був початком всього. Він роздивлявся мене, ретельно вивчав мільярдами очей глибоководних, манив до себе. Той, хто створив нас, дав нам життя крізь мільйони століть еволюції, кликав мене назад до морської колиски, і я підкорився волі праотця, стрибнувши в його бездонну пащу.

Сирий пісок у ніздрях, у роті, він похрускував на зубах, в’їдався у шкіру. Легені блювали піною, обпікаючи моє горло сіллю. Я відкрив очі, спробував підвестись, але рухнув додолу, мов бездиханний труп. Сіра смуга берега розповзалась у сторони до бетонних пірсів та тягнулась увись ділянками контрастної зелені. Дерев’яні шматки човнів хаотично розкидало по всій території крихітної рибацької бухти разом із іншим сміттям: водорості, пластик, рване ганчір’я. Дощ вже не йшов, але небо значно потемніло, вкрилось барвами сутінок. Я не був певен скільки пройшло часу. Можливо годин десять, а може й більше доби.

Я був голодним й безсилим, не змозі навіть стиснути долоню в кулак. Та зрештою інстинкти взяли гору над жалістю до власного тіла, притупили мій біль, моє розчарування. Я піднявся навколішки, глибоко вдихнув, і знову зігнувся від надривного кашлю. Я встав на ноги й поплентався поміж роздробленого мотлоху до сходів. Дошки почорніли від надмірної вологи, розмокли, перетворюючись на щепки. Вони постогнували, прогинались під кожним моїм кроком. Я лишив позаду набережну алею, ряд розташованих вздовж неї барів та ресторанів, які ще не встигли добудувати до початку курортного сезону.

Ці прямокутні будки, столики під навісами та парасолями, беззмістовні вивіски над розбитою брущаткою нагадували декорації, зроблені на швидку руку для зйомок дешевого кіно. Сцена в ресторані на березі моря. Дубль перший. Закохані потягують дороге французьке вино, фальшиво один одному посміхаються. Імітація щасливого життя. Знято.

Запах диму та смаженого м’яса підсилили мій голод. Мабуть, ресторан з грилем та барбекю, подумав я та окинув поглядом верхівки дерев на схилах. Попереду, дещо зліва в небо плелись клуби чадного газу. Ноги самі несли мене звивистими стежками та кам’яними сходами поміж густої рослинної флори. В кишенях було пусто, і навряд вдалось би викрасти хоч один соковитий стейк, але одурманений брехливою надією я рухався вперед. Джерело диму було все ближче, і ніяких підступів, ніяких акуратних доріжок. Навпаки місцевість ставала більш дикою, стежка частіше зникала, трава сягала вище пояса, а гілля зросталось непроглядною сіттю. Потім будь-які думки про їжу зникли.

Поміж листя визирнуло потворне, вкрите брудом обличчя. Я ледве не приземлився на спину, відступаючи назад. Натомість жоден м’яз на лиці істоти не смикнувся. Уважно придивившись, я помітив в заростях інші частини барельєфу, відсунув гілку та провів долонею по холодній поверхні кам’яної стіни. Древня споруда тягнулась на метрів двадцять у довжину. Рельєфні зображення переходили у вигнуті нарости на стінах, дещо схоже на ребра, немов стіни обросли кістяком грудної клітки якого-небудь гіганта.

Зсередини доносились вібрація та гул. Так звучить спів китів на низьких нотах, їхнє резонуюче урчання. Звуки змінювали тональність, утворювали крижану мелодію, від якої кров стигла у жилах. Я обійшов два кути й натрапив на широкий прохід, обрамлений окам’янілими хребтами й дивними узорами. Пісня лунала гучніше, впивалась в мою свідомість, міцно стискала її. Перед очима все помутніло, вкрилось в’язким туманом. Кожен метр долався із зусиллям, як у воді.

Постаті оточили круглу платформу, тягнучись своїми довгими відростками в центр, до високих стовпів, де були прив’язані тіла. Смажене м’ясо. Їх обвуглені, скручені останки вже догорали, видихаючи порції чорної кіптяви в атмосферу. Істоти обернулись у мій бік, видаючи те саме урчання з-під чорних капюшонів. Вони уважно розглядали мене, розмовляли. Спочатку мова здавалась невідомою, але скоро я почав вихоплювати деякі звуки, розуміти окремі слова. Знає… Прийнятий… Один… Обрав… Підійди… І я рушив уперед, занурюючись у слизькі тенета щупалців, занурюючись у сон розуму.

Тепер мені відома істина. Цей світ не вмирає: він перетворюється, набуває первозданної форми. Тієї форми, яку праотець зміг би прийняти назад. Все змінюється, а те, що лишається незмінним мусить бути очищене вогнем, аби океан міг забрати його останки й попіл додому. Все змінюється, моє тіло змінюється. Я відчуваю, як воно перетворюється, наближається до первозданної форми. З цими метаморфозами починається мій новий шлях, моє повернення до морської колиски.

http://stos.com.ua/2016/11/26/roman-velykorod-nazad-u-more/

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s