Євген Товстоног. Погріб

%d0%bf%d0%be%d0%b3%d1%80%d1%96%d0%b1

Ми з Андрієм саме вийшли з будинку. Стара хата хоч і була охайна на вигляд і міцно стояла на ногах, але нічого цінного в ній не залишилось. Хіба Андрієві спогади. Але то таке — ностальгія. Звичайнісінька двокімнатна хатинка на околиці черкаського села. Розбите подвір’я, занедбаний садок, кілька халабуд, курник, собача будка — вже без власника. За хатою тягнулися кілька соток городу. Мені важко судити, скільки б Андрій прохав за це добро, але явно не більше ніж він міг заробити за місяць. Але все впиралося в спогади. Він замріяно ходив із кутка в куток і дивно посміхався своїм думкам.

— Ну добре, Андрію. — Мені вривався терпець. — Я обіцяв скласти тобі компанію — так і зробив. Давай вже будемо повертатися назад. Ще двісті кілометрів пиляти до Києва. Май совість.

— Добре. Ще трохи. Куди поспішаєш?

Його погляд ковзнув по мені і зупинився на чомусь позаду.

— А я тобі розповідав про те, як моя бабуся підняла на вуха всю вулицю, бо ніяк не могла мене знайти? — Я знизав плечима і тяжко видихнув, даючи зрозуміти співрозмовнику, що мене це не надто цікавить. Та він не звернув уваги і продовжив, поринаючи у черговий епізод зі свого дитинства. — Вона саме готувала в коморі борщ і не помітила, де я подівся. Мені тоді років п’ять було, а може, й менше. Вона скрізь дивилася: на річку бігала, під ліжко заглядала. Злякалася, що пропав. Що б вона батькам казала — недогледіла дитину? Обшукавши всі мої улюблені сховки на подвір’ї, вона взялася обходити сусідів. Зрештою, мене шукали вже четверо: моя бабуся, баба Надя, Маруся і Галя. Досі пам’ятаю, як їх всіх звали, — здивувався сам собі Андрій і замовк, надовго опустивши очі в землю.

— Ну! — окликнув я його. — Заснув, чи що?

— Га?

— Не гакай, — роздратувався я. — Де ж ти був?

— А он там. — І він із гордістю показав на маленьку споруду, що стирчала з землі. — Я хотів допомогти готувати обід і поліз до погреба дістати червоні буряки.

Я усміхнувся.

— Дві години шукав, — додав він.

— Молодець! Справний помічник.

— До речі, а ти знаєш, чим відрізняється погріб від льоху?

Я подивився на нього, мов на навіженого.

— Хіба я схожий на того, хто знає, чим відрізняється погріб від льоху? І не хочу знати. Давай вже збиратися. Мене захоплюють наші сільські пригоди, єднання з природою, все таке, але вже дійсно час повертатись. Скоро стемніє, а я не люблю їздити вночі.

Андрій мовчки дивився на мене, трохи ніяково посміхаючись.

— Тільки не кажи, що збираєшся ще й туди зазирнути, — сказав я, хоч уже знав, що саме це він і хоче зробити. Ще тоді я відчув, що то була помилка. І якби не зворушлива посмішка, яка фантастичним чином змушувала людей зголошуватися на його забаганки, все могло скластися інакше. Він був схожим на улюбленого малюка, якому пробачаєш будь-які пустощі… Якби не та посмішка, то, можливо, я і змусив би його сісти в машину і поїхати назад. Додому.

Та сталося все зовсім по-іншому.

Я відступив на крок, відкриваючи шлях до чергової деталі спадку, отриманого ним ще кілька років тому. Для мене так і залишилося загадкою, чому він взагалі зненацька згадав про нього і, тим паче, вирішив вирушити до цього Богом забутого місця перевірити, що тут до чого.

— Ходімо, — гостинно запросив Андрій, ступаючи у тісний бетонний прохід.

І я пішов за ним.

Вниз збігало одинадцять вузеньких сходинок, які вели до маленьких дерев’яних дверей, що ледь трималися на петлях. А за ними — лише непроглядна темрява…

— Андрію, ну тебе з твоїм погребом, — звернувся я до спини, що виднілася в кількох метрах переді мною. — Підемо!

— Ходи сюди, — відповів він, навіть не зрушивши з місця. — Де ти ще побуваєш в такому місці?

— Я вже й так достатньо побачив.

Але все одно його послухав.

Ми опинилися в темному вогкому приміщенні. Перші кілька секунд я взагалі нічого не бачив. Звісно, електричного світла там не було. Підлога, на відміну від бетонних сходів, виявилась земляною. Стіни видно не було. По ліву руку стояли якісь полиці. Мені стало цікаво. Хотілося роздивитися їх поближче. Але зробивши лише крок, я ногою зачепив щось на землі. По приміщенню розлетівся гучний дзенькіт битого скла. Я вилаявся і поглянув на те, що наробив. І тут згадав про телефон, дістав його з кишені та ввімкнув ліхтарик.

Я стояв перед полицею з консервацією. Більшість банок за довгі роки вибухнула і розлетілася навсібіч, проте певні ще зберігали густі незрозумілі субстанції. Все навколо поросло мохом. Дерев’яні полиці прогнили. Я відчув бридкий сморід, що стиснув горло. Мене почало нудити. Я повільно обводив телефоном погріб, розганяючи пітьму та вириваючи з її лап нові відразливі деталі: пасма павутиння з велетенськими павуками (що ж вони там їли, щоб так вирости!), довгих слимаків з метровими слідами слизу позаду. Біля стіни лежав скелет якоїсь тварини. Можливо, колись то був хазяйський пес.

— Ну тебе до біса, треба забиратися звідси, — буркнув я, і вже мав твердий намір втілити слова у життя, але побачив, що Андрій присів біля дальньої стіни і щось уважно розглядав. Чи змінилося б щось, якби я не залишився? Не думаю.

— Дивись, — тільки й сказав мій товариш, вказуючи на чималу дірку в стіні.

Телефон вихопив з темряви щось схоже на невеликий тунель діаметром з півметра, який тягнувся на кілька метрів вглиб, а потім ніби розширювався. Але так могло тільки видаватись. Ліхтарик давав трохи світла, але важко було оцінювати масштаби.

— Схоже, землю вимило дощем, — припустив я.

— Яким ще дощем? — відмахнувся Андрій. — Це ж тунель. Справжнісінький тунель.

— Ти що, жартуєш? — Хоч я прекрасно розумів, що він таки серйозно. Мені та штука теж видавалася схожою на прохід.

— А якщо там щось є? — запитав він.

— Наприклад? — перепитав я, навмисно додавши скепсису своєму тону.

— Не знаю, — задумливо протягнув Андрій, — щось важливе…

— Друже, навіть не думай! Це звичайна дірка в землі. Можливо, якась лисиця вирила чи тхір. Тут ліс недалеко.

— Немає тут ніякого лісу, — парирував він.

— Ти розумієш, про що я. — Вже тоді, на підсвідомому рівні, я знав, що він спробує залізти туди. Це відчуття міцно вхопилося за мій мозок, як і впевненість, що це дійсно погана ідея. Надзвичайно невдала ідея, яка могла вилитись не просто в зіпсовані вихідні, а в щось набагато гірше. Порожнина в стіні ніби дихала. Вона манила Андрія. Хотіла, щоб її заповнили. А він був зовсім не проти піддатися чарам.

— Я хочу туди пролізти. — Його слова перервали плин моїх думок, одночасно підтверджуючи їх. — Допоможи мені. Присвіти. — Андрій вже вмостився на коліна і примірявся до проходу.

— Ти, схоже, геть з’їхав з глузду! Подивися на себе — що ти робиш? Лізеш у дірку в землі у забитому селі. Ти ж розумний дорослий чоловік, а поводиш себе як ідіот. Заради чого туди лізти? Хочеш переконатись, що тунель через кілька метрів закінчується? А якщо земля обсиплеться? Тебе там поховає живцем. Воно тобі треба? Тут же все тримається на чесному слові.

Я міг ще довго вказувати на те, що не слід туди пхатися, але Андрію було байдуже. Не впевнений, що він взагалі мене чув, бо вже наполовину заліз всередину, і зі стіни стирчали лише ноги. Я потягнув за них, щоб не дати йому ще більше заглибитися у прохід.

— Не хочеш допомогти, то хоч не заважай, — озвався він і брикнув мене ногою. Не сильно, але достатньо, щоб я його відпустив.

Через кілька секунд він весь зник у отворі. Як би я не хотів швидше забратися звідси, але теж мусив опуститися на коліна, і, тримаючи телефон перед собою, поліз слідом за товаришем — не міг залишити його самого.

Там було мало місця. Земля тиснула з усіх боків. Мене ніби зв’язали мотузкою, що заважала рухатися. Попереду було видно лише черевики друга. Коли я повністю заліз у ту смердючу нору, то виявилось, що вона довша, ніж видавалась на перший погляд. І з неї тягнуло чимось бридким. Це нагадувало суміш різних неприємних запахів, які завжди змушували людей оминати подібні місця — повітря смерділо сирістю, гнилими рештками і, можу заприсягтися, свіжою рибою. А ще я відразу відчув холод. Зрозуміло, що ми знаходились досить глибоко під землею і лежали на ній тілами, але я кажу не про такий холод. Відчувався протяг. Ніби хтось на тому кінці поставив кондиціонер і увімкнув його на повну потужність.

— Ти відчуваєш холод? — прошепотів я, водночас боячись порушити гнітючу тишу, в яку ми все глибше занурювались.

— Так, ніби холодний вітер, але попереду нічого не видно. Чекай, здається, щось є!

І він став просуватися швидше, відірвавшись від мене. Якусь мить я спостерігав за його ногами, а потім вони зникли. Несподівано з темряви виникла вимащена брудом рука і схопила за рукав, з силою потягнувши мене до себе. Я здригнувся і заплющив очі, а коли відкрив, то побачив Андрія, який схилився наді мною. То він допоміг мені вибратися з тунелю. Ми опинились в невеликій земляній камері, що розмірами значно перевершувала тунель, але поступалася погребу, в який ми мали необережність спуститися.

Я підвівся. Андрій захоплено роззирався. В мене виникла підозра, що друг просто збожеволів.

— А ти кажеш, що це тхір вирив! — підморгнув він мені. — До біса великий тхір!

Я промовчав. Натомість нахилився і посвітив у прохід, з якого щойно виліз. Здавалося, що він не довший за кілька метрів, але я знав, що це ілюзія. Телефон тихо пискнув — низький заряд. Як завжди, невчасно…

— Андрію, це вже не жарти. Не знаю, що тут відбувається, але мені це геть не подобається. Ми залізли сюди, переконалися, що жодних скарбів тут ніхто не заховав і мумій не закопував. Давай вже все-таки повернемося.

На мить здалося, що він погодиться, адже всі його забаганки ми дійсно виконали, і далі йти вже не було куди. Та тут згас телефон, і ми опинилися в непроглядній темряві. Всі мої відчуття неймовірно загострилися. Стан надмірного напруження дав змогу відчути деякі зміни, що відбулись навколо нас. Холод зник. Прохолода, звичайно, ще була, але чітко відчувався теплий потік повітря. А ще ніс вловив запах диму. І тут Андрій вхопив мене холодними пальцями за руку.

— Ти це чув?! — тремтячим голосом прошепотів він мені просто в обличчя.

Я похитав головою, та він цього не бачив, і сумніваюся, що потребував моєї відповіді. Сам же я не міг вимовити ні слова, жадібно вслухаючись у лунку тишу. Відчував, як моє єство заповнює паніка.

— Що? — запитав я.

Та тепер була черга Андрія відмовчуватись. Я довго чекав, не почув жодного звуку. Нарешті він відпустив мою руку.

— Певно, почулося.

В голосі відчувалося полегшення. Але мене це не заспокоїло, бо я помітив ще одну зміну — я зміг розрізнити силует Андрія! Навколо зробилося світліше! І запах диму став значно густішим.

— Забираймося звідси, — прошепотів я і став навколішки, маючи намір нирнути в прохід.

— Дивись, — тремтячим голосом прошепотів товариш, і я застиг на місці. Палець вказував на щось, чиї обриси вимальовувались з мороку.

Перед нами в кількох метрах лежав ніби великий камінь. Він був майже ідеально круглим, тільки зі зрізаним вершечком. З того місця, де я стояв, його поверхня виглядала гладенькою, без жодної зазубрини чи сколу. Складалось враження, що його тисячоліттями облизувала водами якась річка.

— Що це таке? І звідки світло?

У відповідь я нічого не почув, бо Андрій вже вирушив втамовувати свою неприродну допитливість. Він обережно підійшов до предмета і торкнувся його долонею, ніжно водячи з боку в бік.

— Воно металеве, — озвався він. Я тим часом підвівся, уважно спостерігаючи за тим, що відбувалося. І тому добре бачив, як під металевою глибою заіскрився вогник. Він блимнув блакитним світлом і перелився в м’який золотавий язичок. З кожною миттю їх ставало все більше і більше, доки не утворилося маленьке багаття, яке освітило приміщення настільки, що можна було розрізняти риси обличчя.

— Та це ж казан! — Андрій вражено дивився на мене, сподіваючись, певно, що мені до снаги пояснити те відкриття. Але я не міг виконати його бажання, тому що просто не уявляв, що це за місце і що за чортівня там відбувається. — І він не порожній… — додав Андрій.

То дійсно був казан, по вінця наповнений монетами.

— Тільки не кажи, що ми знайшли скарб! — Моєму здивуванню не було меж, як і, зізнаюся, солодкому передчуттю багатства.

Та моя радість тривала лише мить. Вираз нерозуміння і стурбованості застиг на обличчі Андрія, коли він підніс одну з монет до очей. Пильно оглянувши її, він обережно поклав знахідку на місце.

— Мені це не подобається, — друг взявся за голову, — щось мені недобре…

Земляна кімната дійсно раптом сповнилась диму, від якого паморочилось у голові. Але стан Андрія погіршився не через це. Він мовчки запхав руку за пазуху і дістав медальйон, повертаючи його до світла, щоб я міг краще роздивитися. Не потрібно бути експертом, щоб сказати, що коштовності були аналогічними, тільки в Андрієвій була дірочка для ланцюжка.

— І як ти це поясниш? — поцікавився я.

Він довго збирався з думками, ймовірно, прокручуючи і співставляючи щось в голові.

— Я отримав його в подарунок, як був маленьким. Навіть не можу сказати, коли саме. Медальйон лежав у коробці зі старими речами — я про нього геть забув. А знайшов якраз перед тим, як влаштувався на роботу до нас на фірму. Ще й подумав, що він приносить удачу…

— Хто його подарував, пам`ятаєш?

Він заперечливо похитав головою.

— Хтось із рідних — дідусь чи бабця.

— Де вони могли це взяти?

Андрій не знав і не міг пояснити. Ми втупилися в казан, повний грошей, і не могли відірвати від нього погляду. А варто було б. Навколо все затягнуло димом. Перед нами утворилася сиза стіна. Досі не можу збагнути, чим ми там взагалі дихали. Зробилося так гаряче, що з нас струмками збігав піт.

Андрій знову схопив мене за руку.

— Знову той звук!

Цього разу я теж чув.

Лязкіт лунав десь далеко і тихенько. Ми нарешті відірвали погляд від монет і повернулися у напрямку, звідки долинали загадкові звуки. Можу заприсягтися, що те місце змінилося. Незважаючи на дим, а можливо, завдяки йому простір навколо викривився. Обриси земляної камери зазнали змін, видовжилися. Перед очима виник довгий коридор, що прямував донизу. І десь там, на іншому кінці, далеко-далеко ми вгледіли жовту цятку. Вона мерехтіла, як зірка на тлі чорного неба. І наближалася. Дуже швидко.

Андрій втратив всяку допитливість, а мене охопив тваринний жах. Ми облишили гроші і всі дослідження і кинулися до лазу.

Я першим пірнув до тунелю і почав лізти. Аж тут волосся на потилиці стало дибки. А все тому, що я почув дещо позаду себе.

— Андрійку! — лунав старечий жіночий голос. — Андрійку, як добре, що ти прийшов до нас.

Не знаю, що там було ще, я вже не слухав, а тільки несамовито верещав, благаючи Андрія не зупинятися. Швидко вискочив з дірки і заглянув в неї, щоб перевірити, як далеко товариш. Але тунель був порожнім.

Я кликав його. Зірвав голос, але він зник, як і загадкове світло. Тунель дивився на мене чорним мертвим оком.

У відчаї я кинувся на вулицю. Бігав і кликав на допомогу. Знайшов тільки одну стару бабу. Можливо, то була одна з тих жінок, які шукали Андрія в дитинстві. В кількох словах пояснив весь жах ситуації і поволік її до погребу, не забувши прихопити з машини ліхтар. Потужне проміння осяяло весь погріб, і він здався мені напрочуд маленьким. Отвір в стіні не зник. Та він змінився. Його вже не можна було назвати тунелем, тому що туди могла влізти хіба дитяча рука.

Я довго переконував стару, що не втратив розум. Зрештою, трохи опанувавши себе, спромігся на якісь раціональні рішення. Зарядив телефон від прикурювача і викликав рятувальників. Чекав на них довго. І ще довше змушував їх розкопати стіну в погребі. Після двох годин роботи ще довго вмовляв не викликати для мене психіатрів.

Я просидів там ще два дні, не знаючи, що робити. Зрештою, потрапив на допит, де вирішив не повторювати свою історію. І мене відпустили, так і не вийшовши на слід Андрія чи його решток.

Та історія не давала мені спокою — необхідно було зрозуміти, що ж з нами сталося. Перше, що зробив — знайшов сусідську бабу і трохи порозпитував її. Про Андрія, про родичів та й взагалі — про життя в селі.

З її слів стало зрозуміло, що їхня родина була звичайнісінькою і ніяк не виділялася на фоні інших селян. Але був колись у них родич, що явно вирізнявся серед інших. Жив той в сиву давнину. І ходив з козаками на турків. А коли повернувся, то зажив по-іншому: зробився замкнутим і відлюдькуватим. Та після війни люди часто змінюються, тому особливо ніхто не переймався. Тим паче, згодом він одружився і завів дітей. Господарював, нічого не бракувало йому. Дожив до глибокої старості і тихо помер. Та перед смертю наказав поховати його не на цвинтарі, а в садку, і довго про щось балакав зі священиком, який його сповідав. Вийшов піп білий як полотно і, не зронивши ні слова, відправився до церкви. За свого життя той священик більше жодного разу не переступив поріг їхньої хати.

Шкода, але більше нічого вартого уваги дізнатися не вдалося, бо сусідка незабаром померла. Тоді я вирушив до сільської ради, де за певну винагороду отримав дозвіл поритися в старих записах. Там знайшлося ще дещо цікаве. Виявляється, предки Андрія свого часу володіли чималими землями, зиску з того чомусь не мали. Я копав все глибше і глибше, звернувся до професійних дослідників, щоб скласти сімейне дерево Андрія, вгепав купу грошей на це, і одного разу мені таки пощастило. Було знайдено щось на зразок майнових книг, які вели в тій місцині. Там було небагато інформації, але вкупі з церковними записами й іншими документами вона виявилася красномовною. Вимальовувалася цікава закономірність: чим більше у когось з Андрієвих предків ставало статків і чим заможніше починав він жити, тим швидше з ним щось траплялося — зникав або вмирав раптовою смертю. Ті ж, хто жили скромно (хоча й могли собі дозволити змінити життя кардинально, зважаючи на наявність значних земельних наділів), доживали до глибокої старості. Скидалося, що більшість з тих людей свідомо не шикували, бо чудово знали, що з ними може статися. І все те передавалося в родині від покоління до покоління.

Згадуючи, як жив Андрій, я не міг стверджувати, що він про це знав. Хоча вираз його обличчя, коли він побачив монети, свідчив про інше.

А ще я так і не зміг зрозуміти, що сталося з його батьками. Як і те, хто ж його так радо зустрічав у погребі. Натомість, мені випадково вдалося натрапити на старі українські легенди і перекази, якими кишіло колись, певно, кожне село. Виявляється, казан з грошима під землею свідчить тільки про дві речі. По-перше, запропонувати його може лише нечиста сила, по-друге — користі від нього не буде жодної.

З цього всього я зробив висновок, що родина мого любого Андрія була приреченою на те, щоб володіти величезним скарбом і не мати права насолодитися чи скористатися ним. І Андрій став черговою жертвою того прокляття, яке накликав якийсь його предок.

Довго я думав, що мій друг помер. Та, як виявилось, це не так. Одного разу, вчергове приїхавши до тієї хати і не насмілюючись вийти з машини, я звернув увагу на одне вікно. Фіранка на ньому ніби рухалась від протягу. Я не відводив від нього погляду. І був винагороджений за це. У вікні виникло обличчя товариша. Та воно змінилося до непізнаванності. Колись усміхнений Андрій з сумом дивився на мене крізь забризкану дощем шибку. Волосся його посивіло, а підборіддя поросло бородою. За ним стояли старі жінка і чоловік. Я кинувся до воріт, та вони чомусь виявились замкненими. За мить обличчя вже зникли, і більше нікого не було видно. Та я знаю, що Андрій живий. Він десь там, на тому подвір’ї. Можливо, мені пощастить цими вихідними, можливо, я навіть насмілюся спуститися в погріб, бо починаю відчувати, що це місце кличе мене. А все через те, що в звіті про Андрієвих предків знайшлося кілька знайомих людей, які були й моїми далекими родичами. І ця думка не дає покою.

http://stos.com.ua/2016/11/30/evhen-tovstonoh-pohrib/

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s