Річард Метесон “Двобій”

%d1%81%d1%96%d1%80%d0%b0%d0%bd%d0%be duel

Оповідання Метесона крім англомовних збірок можна зустріти у тому ж таки журналі “Всесвіт” та у збірці трилерів, детективів та нуару “Постріли в ресторані Сірано”

Річард Метесон “Двобій”

З англійської переклав М.Пінчевський // Всесвіт, 1982, №9 – с.94-108

 

Об 11-й годині 32 хвилини Менн обігнав автопоїзд.

Менн їхав на захід, до Сан-Франціско. Був четвер, день сонячний і, як на квітень, аж надто спекотний. Менн уже встиг скинути краватку і піджак, розстебнути комірець сорочки, відгорнути манжети рукавів. Сонце припікало ліву руку і навіть стегна крізь чорні штани. Їдучи цією шо­сейною дорогою з двобічним рухом, він протягом останніх двадцяти хвилин не бачив жодної машини — ні стрічної, ні попутної.

А потім попереду, на закруті дороги, що бралася вгору між двома високими пагорбами, виник той автопоїзд. Дви­гун його надривно стугонів, поряд бігла роздвоєна тінь. Тягач із причепом.

Менн особливо не приглядався до того автопоїзда. Наздогнавши його, він якийсь час їхав ззаду, понад осьо­вою. Знаки попереджали про круті повороти попереду, і він навіть не пробував іти на обгін, доки тягач з приче­пом не видерся на перевал. Коли ж той покотився вниз — шосе там плавно завертало ліворуч, — Менн, переконавшись, що шлях вільний, натис на педаль газу, виїхав на зустрічну смугу і вже тоді, як кабіна тягача з’явилася в дзеркалі заднього огляду, повернувся на свою смугу.

На обрії попереду громадилися гірські хребти, дорога вела до них по хвилях зелених пагорбів. Менн дивився на цю красу й стиха насвистував, радіючи швидкому руху й бадьористому шурхоту шин.

З’їхавши з пагорба, він промчав залізобетонним мостом і, глянувши праворуч, побачив висохле річище, всіяне ка­мінням і рінню. За мостом, трохи обіч дороги, стояло містечко автопричепів. «Як можуть люди тут жити?» — подумав він. Далі попереду Менн побачив біля дороги кладовище домашніх тварин і всміхнувся. Може, мешкан­ці причепів хочуть жити поблизу могил своїх улюблених собак і котів?

Шосе вирівнялося, сонце знову лягло на ліву руку й на коліна, і Менн дозволив собі трохи розслабитися. Ціка­во, що зараз робить Рут, подумав він. Дітлахи, звісно, в школі й додому повернуться ще не скоро. Певно, Рут пішла по крамницях, четвер у неї — день покупок. Менн уявив собі, як вона котить візок проходом у магазині са­мообслуговування, раз у раз зупиняючись, щоб узяти щось із полиці. Ех, краще б він був зараз там, разом з нею, аніж тут, за кермом, на початку нового комерційного вояжу. До Сан-Франціско ще їхати й їхати. А там — три дні з ночівлею в готелі й харчуванням у ресторанах, три дні полювання на клієнтів без особливої надії на успіх. Він зітхнув, потім машинально ввімкнув радіо і, покрутивши ручку, настроївся на станцію, що передавала знайомі за­спокійливі мелодії, Тихо мугикаючи їх собі під ніс, Менн майже невидющими очима задивився на дорогу.

Він аж підскочив, коли автопоїзд оглушливо прогурко­тів зліва. Обігнавши його, тягач з причепом круто завер­нув на свою смугу, і Менн, насупившись, пригальмував, щоб збільшити дистанцію. «Що це вкусило його?» — серди­то подумав він.

Машина попереду являла собою величезний шестивісний бензовоз із шестивісним причепом-цистерною. Менн бачив, що цей автопоїзд не новий, пом’ятий і подряпаний; дешева срібляста фарба на цистернах подекуди облупила­ся. Певно, водій сам фарбував їх, подумав Менн. Він ковзнув поглядом по червоних літерах напису «Вогненебез­печно», по скісних паралельних червоних лініях на виступах під цистерною, по масивних гумових щитках, які погойдувалися за задніми колесами, а тоді знову по червоних штрихах та літерах напису і, відзначивши подумки, що ко­ли їх малювали, трафарет був перекошений, вирішив, що машина належить, мабуть, самому водієві, чоловікові, су­дячи з усього, не дуже заможному. Причіп мав каліфор­нійський номерний знак.

Менн глянув на спідометр. П’ятдесят п’ять миль на годину — звична для нього швидкість на шосе. Певно, во­дій бензовоза витис усі сімдесят, обганяючи його. Лихач. От і вір після цього, що водії автопоїздів — люди обач­ливі.

Ох і смердить. Дихати нічим. Менн подивився на ви­хлопну трубу, що стриміла вгору ліворуч від кабіни тяга­ча. Чорний дим клубочився з неї, хмарою стелився понад дорогою. Господи. У нас стільки галасують про забруд­нення повітря — і випускають на дороги такі-от ридвани.

Менн бридливо чмихав і кривився. Він знав: від смо­роду вихлопних газів його незабаром занудить. Треба ви­биратися з цієї отруйної хмари — або знову йти на обгін, або пригальмовувати. Проте збавити швидкість він не міг: це означало б, що він запізниться, бо й так виїхав піз­ніше, ніж треба. Ні, п’ятдесят п’ять миль на годину — це найменше, що він може собі дозволити, інакше не встигне вчасно. Тож доведеться обганяти.

Натиснувши на педаль газу, він вирулив ближче до осьової лінії. Шлях попереду був вільний. Шосе сьогодні наче вимерло. Менн ще дужче натне на педаль і виїхав на ліву смугу..

Випереджаючи бензовоз, він глянув на нього. Кабіна містилася надто високо — Менн побачив лише ліву руку водія на кермі. Це була темна від засмаги рука з вузлу­ватими венами.

Коли кабіна бензовоза з’явилася в дзеркалі заднього огляду, Менн не обертаючись більше, завернув на свою смугу.

Довгий сигнал ззаду змусив його знову подивитись у дзеркало. Що це має означати? Прощання чи прокляття? Зачудовано гмукнувши, він знову глянув у дзеркало. Пе­редні крила бензовоза були пофарбовані в тьмяний чер­воний колір, фарба на них також облупилась і зблякла. «Ото майстер»,— подумав Менн. Водія він не бачив: у дзеркало тепер видно було   тільки колеса й радіатор.

Праворуч від дороги на глинястому схилі темніли лат­ки чахлої трави. Вгорі над схилом стояв дощаний будинок. Телевізійна антена на його даху похилилася градусів на сорок. Уявляю собі, яке вони бачать зображення, подумав Менн.

Він подивився вперед, а тоді рвучко — праворуч, на ви­віску, що промайнула мимо. Великими кривими літерами на квадраті фанери було написано: «Нічні повзуни — при­нада». Що то в біса за істота — «нічний повзун»? — здиву­вався Менн. Добра назва для чудовиська в третьорядному голлівудському фільмі жахів.

Могутній рев потужного двигуна змусив його зиркну­ти в дзеркало заднього огляду. І відразу ж його очі зля­кано перескочили до зовнішнього дзеркала. Господи, цей йолоп знову обганяв його! Менн повернув голову й серди­то подивився на велетенську машину, що пропливала повз нього. Водія він і цього разу не побачив: кабіна була за­висока. Який ґедзь його вкусив? Може, він надумав вла­штувати зі мною перегони?

Менн уже ладен був натиснути на акселератор, щоб проскочити вперед, але в останню мить передумав. Коли ж бензовоз почав завертати на свою смугу, Менн голосно вилаявся і збавив газ: водій попереду не подбав про дистанцію, і якби Менн не пригальмував, той зіпхнув би його в кювет. Господи боже, що він собі думає, цей псих?

Кривлячись від смороду вихлопних газів, які знову огорнули його машину, він крутнув ручку лівого вікна. Хай йому біс. Невже до самого Сан-Франціско доведеться дихати цією отрутою? Про те, щоб збавити швидкість, не може бути й мови: Форбс призначив зустріч на 15.15, а Форбсове слово — закон.

Менн подивився вперед. Слава богу, дорога чиста. Він натис на акселератор, наздогнав бензовоз, а коли шосе завернуло ліворуч під кутом, достатнім для того, щоб бачити, що робиться попереду,— дав повний газ, вирулюю­чи на смугу зустрічного руху.

Бензовоз і собі виїхав на осьову, заступаючи йому до­рогу.

Протягом кількох секунд Менн тільки приголомшено витріщався на машину попереду. Потім рвучко пригальму­вав, повертаючись на свою смугу. Бензовоз ‘знову зайняв місце перед ним.        Менн не міг повірити своїм очам. Ні, це просто збіг обставин. Такого просто бути не може, щоб водій бензовоза заступив йому дорогу навмисне. Менн переждав ще дві-три хвилини, а тоді, щоб ясно недвозначно попередити про свій намір, увімкнув покажчик повороту і, натиснувши на акселератор, знову ви­хав на ліву смугу.

Бензовоз відразу теж вирулив на осьову, закриваючи ому дорогу.

Милий боже! Це було неймовірно. Похитуючи головою, Менн повернувся на свою смугу, і бензовоз зробив те саме.

Менн трохи відпустив педаль акселератора, щоб, від­ставши, вийти з хмари вихлопних газів. «Ну, що будемо робити?» — запитав він себе. Власне, вибору не було — він однаково мав дістатися до Сан-Франціско о призначе­ній годині. Він вилаяв себе за те, що полінувався з самого початку зробити невеликий гак, який вивів би його на швид­кісну автомагістраль. А це кляте шосе мало двобічний рух до самого Сан-Франціско.

Піддавшись підсвідомому пориву, Менн знову вирулив на ліву смугу. На його подив, водій бензовоза не став за­ступати йому дорогу. Більше того, навіть вистромив ліву руку й помахав — мовляв, давай-давай. Менн почав на­тискати на газ. А тоді, зойкнувши, враз відпустив педаль і рвучко викрутив кермо, кидаючи машину назад, під за­хист бензовоза. Він усе ще гарячково крутив кермо — бо машина йшла юзом,— коли повз нього смугою зустрічного руху кулею промчало блакитне спортивне авто. Менн устиг перехопити гнівний погляд водія.

Вирівнявши нарешті машину, Менн хапнув ротом по­вітря. Серце в нього шалено билося. «Господи! — приго­ломшено думав він.— Цей тип хотів, щоб я вбився, зіт­кнувся і вбився! Звісно, я й сам винен, треба було пере­свідчитися, що дорога вільна. Але ж цей тип махав рукою, показував, що можна їхати!» Менна аж трусило від обу­рення. Боже, боже, боже, думав він. Це ж нечувано. Цей гад наражав на смертельну небезпеку не тільки мене; він ладен був вирядити на той світ і невинну людину, що їхала нам назустріч. Це не вкладалося в голові. Невже таке можливе — тут, на каліфорнійському шосе, звичайнісінько­го літнього ранку!

Менн спробував заспокоїтись і знайти всьому цьому якесь логічне пояснення. Може, це спека подіяла на во­дія бензовоза. Може, в нього підскочив тиск, розболілася голова, розладнався шлунок. А може, і те, і те. Або він посварився із своєю жінкою. Скажімо, через те, що учора ввечері вона йому відмовила. Менн спробував усміхну­тись, але марно. Ет, причин може бути мільйон. Він про­стяг руку і вимкнув радіо. Бадьора музика дратувала його.

Протягом кількох хвилин він, зціпивши зуби в лютій гримасі, їхав за бензовозом. Коли ж сморід вихлопних газів зробився нестерпним, він, пересвідчившись, що зу­стрічна смуга руху вільна, подушечкою правої долоні на-тис на сигнал, дав газ і вимчав на осьову.

Бензовоз відразу повторив його маневр. Менн, проте, не звертав, тільки сигналив щосили й подумки твердив: «Геть з дороги, сучий сину!» Від напруги йому звело щелепи, зсудомило живіт.

— А-а, щоб ти пропав! — він завернув на свою смугу, тіпаючись від люті, і просичав: — Клятий покидьок! — по­бачивши, як бензовоз займає своє місце попереду.— Ну, чого ти завівся? Через те, що я обганяв оці твої бочки на колесах? Тоді ти просто божевільний! — Менн похитав го­ловою.— Атож,— мовив уже сам до себе.— Він псих. Ін­шого пояснення тут бути не може.

Цікаво, що робила б на його місці Рут. Певно, почала б сигналити й сигналила б без угаву, сподіваючись урешті привернути увагу полісмена. Він покрутив головою. Де во­ни в біса, ті полісмени? А втім, звідки їм узятись у цій пустелі? Верховна влада тут — шериф на старій шкапі.

Йому раптом спало на думку—а чи не міг би він об­дурити водія бензовоза, обігнавши його справа. Вируливши ближче до обочини, він подивився вперед. Ні, не вийде, замало місця. Водій бензовоза міг би, якби схотів, запро­сто зіпхнути його з шосе — крізь оту дротяну огорожу. Менн пощулився. А той схотів би, можеш бути певен, по­думав він.

Роздивляючись довкола, він тепер побачив, скільки вся­кого сміття накидано обабіч шосе: бляшанки від пива, цу­керкові обгортки, стаканчики від морозива, зогнилі, корич­неві клапті газет, розірване навпіл оголошення «Продаєть­ся». Ось тобі маєш. Ось вам ваше гасло: «Бережіть красу Америки!» — саркастично думав Менн. Він проїхав повз ва­лун, на якому білою фарбою було написано «Вілл Джас­пер». Хто він у біса, той Вілл Джаспер? І що б він робив на моєму місці?

Раптом машина застрибала — Менн у першу мить зля­кано подумав, чи не спустила шина, а тоді побачив, що на цій ділянці шосе вимощене порозколюваними плитами з великими шпаринами між ними. Автопоїзд попереду теж трусило й підкидало, і Менн подумав: «Щоб тобі, гаде, очі повитрушувало!» Коли шосе круто завернуло ліворуч, він мигцем побачив обличчя водія в зовнішньому дзерка­лі кабіни, але розгледіти його не встиг.

— Ага, — задоволено мугикнув він по хвилі, коли по­переду відкрився довгий крутий підйом. Тут бензовозові до­ведеться збавити швидкість — тож десь можна буде обійти його. Менн натис на акселератор, скорочуючи від­стань між машинами до мінімально безпечної.

На півдорозі до вершини Менн побачив попереду роз’їзд смуги зустрічного руху. Смуга була вільна, тож він дав повний газ, вискочив на неї, випереджаючи бензовоз, від­даляючись від нього вбік, а тоді зціпивши зуби, перескочив через обочину і вже з роз’їзду круто завернув праворуч. Хмари куряви знялися з-під коліс його машини, застеля­ючи бензовоз. Покришки шумно черкнули по кам’янисто­му ґрунті, та вже за мить знову рівно зашурхотіли по пли­тах шосе.

Менн глянув у дзеркало заднього огляду, і з горла його вихопився хрипкий, схожий на гавкіт сміх. Він хотів ви­рватися вперед. І не тільки домігся свого,» а й збив он яку пилюку. Нехай тепер той гад нанюхається погані, нехай йому засвербить у носі! Менн кілька разів переможно, зну­щально посигналив. Ото ж бо, сучий виродку!

Він виїхав па вершину пагорба, і очам його відкрився чудовий краєвид: залиті сонцем гори й долини, коридор із темних дерев, квадратні ділянки чорного пару і яскра­во-зелені клапті городів; а ген у долині — височенна во­докачка. В Менна аж на душі потепліло від усієї цієї кра­си. Простягши руку, він знову увімкнув радіо; передавали музику, і він почав бадьоро підспівувати.

За сім хвилин по тому він проминув рекламний щит: «Кафе Чака». Ні, дякую, Чаку, подумав він. Попереду пра­воруч в улоговині стояв якийсь сірий будинок, а перед ним — чи то кладовище, чи то виставлені на продаж гіпсові статуї.

Почувши ззаду гуркіт, Менн глянув у дзеркало задньо­го огляду й обімлів від страху. Бензовоз мчав з гори, же­нучись за ним.

Менн кинув погляд на спідометр. Понад шістдесят миль на годину — на звивистій дорозі під гору швидкість досить небезпечна. Але в бензовоза вона була куди більша, судя­чи з того, як швидко скорочувалася відстань між ними. Менн судорожно ковтнув, нахиляючись праворуч на круто­му повороті. «Ні, цей тип таки божевільний!» — подумав він.

Звівши очі, він побачив за півмилі попереду роз’їзд і вирішив скористатися з нього. В дзеркалі заднього огля­ду йому тепер видно було тільки величезну квадратну ре­шітку радіатора. Він натис на педаль газу, і покришки його машини несамовито завищали на новому крутому віражі, де — подумалося йому — бензовоз не міг не пригальмувати.

Менн аж застогнав, побачивши, як легко долає той поворот його переслідувач — тільки крен цистерн засвід­чив про відцентрову силу, що навалилася на них. Закусив­ши тремтячі губи, Менн кинув машину в новий віраж і, вивівши її на вже прямий спуск, ще дужче натис на акселератор. Стрілка спідометра підібралася до цифри 70. Менн ніколи не їздив на такій швидкості!

У розпачі він побачив, як промайнув праворуч роз’їзд. Але на такій швидкості він однаково не спромігся б з’їха­ти з шосе: машина перекинулася б. Сто чортів, що йому треба, тому сучому синові? Менн кілька разів посигналив у безсилій люті. Потім, рвучко крутячи важілець, опустив шибку вікна, висунув ліву руку й замахав нею, долонею на­зад.

— Відчепися! — загорлав він. І знов натис на сигнал.— Відстань, відчепися, чортів придурку!

Бензовоз уже майже наздогнав його. «Він уб’є мене!» — нажахано подумав Менн. Він посигналив ще кілька разів, але тут йому довелося вхопитись обіруч за кермо, щоб по­долати ще один поворот. Зиркнувши в дзеркало, він по­бачив у ньому лише нижню половину решітки радіатора й водночас відчув, що от-от втратить керування. Задні ко­леса почало заносити, і він мерщій попустив педаль. Покришки знову зчепилися з дорогою, і машина стрибнула вперед, відновлюючи швидкість.

Менн побачив попереду кінець схилу, а трохи далі — будинок з вивіскою «Кафе Чака». Бензовоз знову наздо­ганяв його. «Мана якась!» — подумав Менн, охоплений і люттю і жахом водночас. Шосе збігло на рівнину. Він над­дав газу: 74,.. 75… Менн приготувався, намагаючись вести машину якнайближче до обочини.

Бац! — і він почав гальмувати, а тоді крутнув кермо праворуч, кидаючи машину на відкритий майданчик перед кафе. Він скрикнув, коли машину почало заносити, повело юзом. Крути, крути кермо в тому ж напрямку! — майнуло у нього в голові. Задні колеса виляли з боку в бік, здій­маючи фонтани камінців, хмари куряви. Менн трохи силь­ніше натис на педаль гальма, викручуючи кермо то в один, то в другий бік. Машина почала стабілізуватись, і він ще дужче натис на гальмо, кутиком ока помітивши, що бензо­воз з причепом промчав далі по шосе. Рух машини Меина помалу вирівнювався, але вона все ще виляла й мало не зачепила бортом один з автомобілів на стоянці перед ка­фе. Аж тепер він натис на гальмо до упору, задні колеса занесло праворуч і, прокресливши ними мало не півколо — голова мотнулася так, аж у карку заболіло,— машина зу­пинилася кроків за тридцять від кафе.

Менн сидів у лункій тиші, заплющивши очі. Серце важк­им молотом било в ребра. Він ніяк не міг звести дух. Якщо мені судилося мати інфаркт, то, певно, зараз я його дістану, подумав він. За кілька хвилин він розплющив очі, приклав праву долоню до грудей. Серце досі шалено сту­гоніло. Воно й не дивно, сказав він собі. Не щодня ж тебе намагаються розчавити бензовозом.

Він смикнув ручку, відчинив дверцята, подався був упе­ред і здивовано гмукнув, коли запобіжний ремінь не від­пустив його. Тремтячими пальцями він натис на кнопку, відстебнув ремінь і розняв пряжку. Потім подивився на кафе й подумав — цікаво, як вони там сприйняли мою цир­кову появу.

Спотикаючись на ватяних ногах, він рушив до входу. У вікні біля дверей висів напис: «Ласкаво просимо водіїв вантажного транспорту». Від цих слів Меннові стало не по собі. Пощулившись, пін відчинив двері н увійшов, на­магаючись дивитися поверх відвідувачів. Він був певен, що всі вони витріщаються на нього, але йому зараз бра­кувало сили зустріти їхні погляди. Отак, дивлячись просто себе, він перейшов зал і зайшов до чоловічої вби­ральні.

Схилившись над раковиною, він підкрутив правий кран, набрав у жменю холодної води і хлюпнув собі в обличчя. М’язи живота в нього тремтіли, і він ніяк не міг те трем­тіння подолати.

Випроставшись, він висмикнув зі скриньки кілька паперо­вих рушників і, кривлячись від їхнього запаху, витер об­личчя. Потім кинув намоклі клапті паперу в кошик під раковиною й подивився на себе в дзеркало. «Ну що, жи­вий, Менне?» — спитав він себе й кивнув: «Живий!» Тоді через силу проковтнув слину, дістав з кишені металевий гребінець і пригладив волосся. Отаке воно, наше життя, міркував він. Ніколи не знаєш, звідки на тебе нападуть. Живеш собі з року в рік, гадаючи, що існують речі свя­ті й недоторканні. Як-от право їздити громадськими шля­хами, не боячись, що хтось спробує задавити тебе. До ньо­го звикаєш як до чогось цілком природного. А тоді раптом — бац! — і все летить шкереберть. З тобою трапляється якась жахлива пригода, і все, у що ти вірив і що ціну­вав, розлітається вдрузки, і ти знов опиняєшся в джунг­лях, серед хижаків. «Людина — це напівангел, напівзвір». Де я таке читав? Його знову пройняв дрож.

Отой, у кабіні бензовоза — викінчений звір.

Відчуваючи, що серце майже заспокоїлося, Менн силу­вано всміхнувся до свого відображення у дзеркалі. Ну га­разд, хлопче, подумки мовив він сам до себе. Тепер уже по всьому. Ти таки натерпівся страху, але тепер уже по всьому. Тепер ти сідаєш за кермо і їдеш до Сан-Франціс­ко. Там наймаєш номер у доброму готелі, замовляєш пляшку найкращого віскі, лягаєш у гарячу ванну — і забуваєш про все, що було. Саме так, чорт забирай, саме так.

Крутнувшись на підборах, він вийшов з убиральні. І зупинився як укопаний,— рот роззявлений, у грудях знову не серце, а молот.

За вікном перед кафе стояв той бензовоз!

У першу мить Менн не повірив власним очам. Це було неможливо. Він сам бачив, як бензовоз промчав далі на шаленій швидкості. Його водій виграв, виграв! Шосе те­пер неподільно належало йому! Навіщо ж він завернув?

Охоплений раптовим жахом, Менн роззирнувся довко­ла. П’ять чоловік сиділо в кафе: троє за стойкою і двоє в кабінках. Він вилаяв себе за те, що не подивився на об­личчя, коли ввійшов. Через те він не міг тепер упізнати свого переслідувача. Ноги в Менна знову затремтіли.

Машинально він зайшов до найближчої кабінки й не­зграбно сів за стіл. Ану придивися, сказав він собі. Приди­вися. Невже ти не зумієш упізнати його? Піднісши до об­личчя меню, Менн з-понад нього оглянув присутніх. Чи не ото він — у сорочці кольору хакі? Шкода, не видно його рук. Менн понишпорив очима по залу. Ну, отой у костюмі, звісно, одразу відпадає. Лишаються троє. Може, отой, у середній кабінці, чорнявий, вилицюватий? Якби ж то по­бачити, які в нього руки! Чи один з тих двох, що сидять за стойкою? Менн обмацав їх неспокійним поглядом. Ну чо­му, чому він не подивився на відвідувачів, коли ввійшов сюди?

Ти все-таки поміркуй, наказав він собі. Поміркуй, хай йому біс! Водій бензовоза тут, це ясно. Але це зовсім не означає, що він має намір продовжувати божевільний дво­бій. Можливо, кафе Чака — єдине на багато миль довкола. А зараз саме час ленчу, так? І водій бензовоза, може, з самого початку мав намір поїсти саме тут. Швидкість у нього була завелика, через те він проскочив стоянку. Але потім загальмував, завернув і під’їхав сюди. Оце й усе! Менн змусив себе прочитати меню. Отак воно й було, запев­нив він себе. Тож не бери собі в голову. Випий пива — мо­же, трохи розслабишся.

Жінка, що сиділа за касою, підвелась і підійшла до нього, і Менн замовив житню грінку з шинкою і пляшку пива. Коли жінка відійшла, він раптом подумав: дурню, нащо ти залишився в кафе, чому не скочив у машину й не помчав геть? Тоді б ти зразу довідався, чи той тип має на­мір гнатися за тобою. А так доведеться сидіти, доки тебе обслужать, а потім ще й їсти. Який же ти дурень. Він ма­ло не застогнав.

 

Ну, а якби водій бензовоза вийшов слідом і знову погнався за ним? Все б тоді почалося спочатку, наче цієї перерви й не було. Навіть якби він відірвався на добру відстань, бензовоз урешті наздогнав би його. Менн просто не зміг би весь час вести машину на швидкості 80—90 миль на годину. Правда, його могла б зупинити машина служби безпеки руху. А як не зупинила б?

Ну, все, годі, візьми себе в руки. Менн ще раз пильно оглянув чотирьох відвідувачів. Будь-котрий з них міг ви­явитися водієм бензовоза: і той вилицюватий у кабінці, і той оцупкуватий, у спортивному костюмі, біля стойки. Меннові захотілося підійти до них, спитати, хто з них водій бензовоза і перепросити в нього за те, що розсердив його, наговорити йому чого завгодно, аби тільки він заспокоївся, бо ясно як божий день, що то ненормальний, найімовірні­ше — маніяк. Можна було б навіть поставити йому пиво й посидіти з ним трохи, щоб залагодити справу.

Проте він не міг зрушити з місця. А що, як той водій вирішив на цьому заспокоїтися? Чи не розлютує його зно­ву Меннів заклик до миру? Нерішучість паралізувала Менна. Він ледь спромігся кивнути офіціантці, коли та поста­вила перед ним пиво й закуску. Ковтнувши пива, він за­кашлявся. Цікаво, як подіяв його кашель на того типа? Певно, розсмішив? Десь у глибині душі в Менна знялася хвиля ненависті. Хто дав цьому гадові право знущатися з інших? Зрештою, Америка — вільна країна! І, чорт заби­рай, я маю право обганяти його на шосе, якщо мені треба!

А, хай йому,— пробурмотів він і спробував усміхну­тись.— Їй-богу, ти робиш з мухи слона. Справді робиш.

Він глянув на телефон-автомат на стіні біля дверей. Що тобі, зрештою, заважає подзвонити в місцевий відді­лок поліції і розповісти про все? Але ж у такому разі тобі доведеться затриматися тут надовго, згаяти час, роз­гнівати Форбса і, можливо, втратити контракт. А що, як водій бензовоза теж залишиться чекати поліцію? Ясна річ, він заперечуватиме геть усе. І що, як поліція повірить йо­му й нічого не зробить? Тільки-но полісмени заберуться геть, той тип, безперечно, знову візьметься за тебе і вже спуску не дасть. О господи!.. Менна знов огорнув розпач.

Шинка була мов гумова, пиво мало кислий присмак. Втупившись очима в стіл, Менн заходився жувати. Слу­хай, якого біса ти розсиджуєшся тут? — раптом подумав він. Ти ж доросла людина, так? То кінчай із цим, і крап­ка!

Його ліва рука несподівано смикнулася так, що аж пиво  вихлюпнулося на штани. Чоловік у спортивному костю­мі підвівся з-за стойки й рушив до каси. Меннове серце лунко калатало, поки він спостерігав, як той дає офіціант­ці гроші, кладе до кишені решту, бере з коробочки зу­бочистку й прямує до виходу. Менн весь напружився… Чоловік у спортивному костюмі пройшов повз кабіну бензовоза.

Отже, переслідував його, очевидно, той, хто сидить у середній кабінці. Його обличчя виникло в Менна перед очима: вилицювате, очі чорні, волосся теж. Обличчя лю­дини, яка намагалася вбити його.

Менн рвучко підвівся, сподіваючись дією подолати страх. Дивлячись просто себе, рушив до офіціантки. Хай буде що буде, аби тільки не сидіти більше в тій кабінці, Він зупинився перед касовим апаратом і, відчувши, як стисло в грудях, судорожно хапнув ротом повітря. Той тип, певно, стежить за мною, подумав він, ковтаючи по­вітря й дістаючи з правої кишені штанів паперові гроші. Потім утупився очима в офіціантку, подумки нетерпляче підганяючи її. Глянув на вибитий чек і тремтячими паль­цями заходився намацувати в кишені дрібняки. Почув, як монетка випала на підлогу й покотилася геть. Не зверта­ючи на неї уваги, поклав на конторку долар і. двадцять п’ять центів і засунув гроші до кишені штанів.

У цю мить він почув, як підводиться чоловік у серед­ній кабінці, і поза спиною в нього сипнуло морозом. Квапливо підійшовши до дверей, Менн штовхнув їх і кутиком ока ще встиг побачити, як вилицюватий наближається до ка­си. Вийшовши, Менн швидко рушив до своєї машини. В роті у нього знову пересохло, серце билося лунко й бо­лісно.

Нараз він кинувся бігти. Двері кафе грюкнули в нього за спиною, але він переборов бажання озирнутись. Що то за тупотіння? Хтось біжить слідом? Діставшись до своєї машини, Менн рвучко відчинив дверцята, плюхнув­ся па сидіння, сунув руку до кишені штанів і так висмик­нув звідти ключі, аж вони мало не вилетіли з руки. Паль­ці трусилися, він ніяк не міг встромити ключ запалювання і тихо скиглив від дедалі нестримнішого страху. Ну ж бо, ну!..

Ключ нарешті встромився, і Менн судомно крутнув його. Двигун захурчав, і, давши йому кілька секунд на те, щоб набрати оберти, Менн похапцем увімкнув передачу, натис на акселератор, круто розвернув машину й скеру­вав її до шосе. Кутиком ока він помітив, що бензовоз розвертається заднім ходом на стоянці.

 

Щось наче вибухнуло у Менна всередині.

— Ні! — вигукнув він і щосили натис на педаль галь­ма. Це ідіотизм! Якого біса він має тікати? Його машина розвернулася юзом, гойднувшись, зупинилась, він плечем відкинув дверцята, вистрибнув і, широко ступаючи не­гнучкими від люті ногами, кинувся до бензовоза. «Ну, стривай, гаде, — крутилося у нього в голові, очі люто па­лахкотіли.— Хочеш помірятися силою — давай, можеш на­віть роз’юшити мені носа, але ніяких більше перегонів на шосе!»

Бензовоз почав набирати швидкість. Менн підніс руку й загорлав:

— Гей ти! — Він знав, що водій побачив його.— Гей ти!

Менн біг навперейми, але бензовоз не зупинявся. Гур­кочучи, він уже вибирався на шосе. Менн мчав, охоплений почуттям безсилої люті. Водій бензовоза перемкнув пере­дачу, збільшив швидкість.

— Стій! — крикнув Менн.— Стій, нехай тобі…

Відсапуючись, він зупинився. Бензовоз помчав поло­гим шосе вниз, дедалі зменшуючись, і зник, завернувши за пагорб.

— Ах ти ж сучий виродок,— бурмотів Менн.— Клятий, паскудний сучий виродок.

Він повільно, важкою ходою повернувся до своєї ма­шини, намагаючись переконати себе, ніби водій бензово­за втік, бо злякався, що його буде бито. Звісно, водій і справді міг злякатись, але переконати себе в цьому Менн усе-таки не міг.

Він сів у машину з наміром виїхати на шосе, але рап­том змінив думку й вимкнув двигун. А що, як той псих тарабаниться на швидкості п’ятнадцять миль на годину, чекаючи, доки ти наздоженеш його? Ні, дзуськи. І про свій розклад і поспіх теж забудь. Форбсові доведеться те­бе почекати, нічого йому не зробиться. А якщо Форбс че­кати не схоче, то так і буде. А ти посидиш тут, відпочи­неш трохи й даси тому психові від’їхати якнайдалі, нехай вважає, що здобув перемогу. Менн усміхнувся. Вважай, сучий сину, що ти не водій бензовоза, а Червоний Барон1; ти збив мій літак, асе. Тож прийми мої найщиріші вітан­ня і забирайся до дідька в пекло. Менн похитав головою. Ні, це неймовірно, просто неймовірно.

__________

1 Прізвисько німецького аса часів першої світової війни барона фон Ріхтгофена, який у своєму пофарбованому в червоний колір «фоккері» збив 80 ворожих літаків,

 

Тобі давно треба було так зробити, з’їхати на обочину, перечекати. Тоді водієві бензовоза не лишилося б нічого іншого, як їхати своєю дорогою. Або чіплятися до когось іншого, подумав він і аж здригнувся. А й справді, може, цей псих весь час розважається так у дорозі! Господи, по­думати страшно!

Годинник на щитку показував пів на першу. Менш як за годину — скільки всього скоїлося! Менн напівобернувся на сидінні, прихилився спиною до дверцят, випростав но­ги, заплющив очі й почав подумки перебирати справи, які мав залагодити завтра й післязавтра. Сьогоднішній день, судячи з усього, пішов собаці під хвіст.

Коли він, боячись заснути по-справжньому і згаяти за­багато часу, розплющив очі, виявилося, що минуло оди­надцять хвилин. Той псих має бути вже далеченько, по­думав він; з його темпами їзди — миль за одинадцять з гаком. І слава богу. Тобі однаково нема куди поспішати: ти вже відмовився від наміру дістатися до Сан-Франціско вчасно. їдь собі помаленьку й милуйся краєвидом.

Менн надів і застебнув запобіжний ремінь, завів дви­гун, увімкнув швидкість і виїхав на шосе, раз у раз ози­раючись через плече. Дорога чиста в обидва кінці. В такий день тільки й їздити — сьогодні, видно, всі сидять по до­мівках. Того психа в цих краях, певно, добре знають. Ко­ли він має проїздити тут, усі замикають на ключ свої га­ражі, Менн усміхнувся й почав завертати праворуч, за ви­ступ пагорба.

Права нога його сама натисла на педаль гальма. Ма­шину, перше ніж вона зупинилася, трохи занесло, але Менн навіть не спробував вирівняти її. Він дивився на ко­согір над закрутом шосе. Там на схилі, кроків за сто від нього, стояв бензовоз.

Менн заціпенів. Він знав, що його машина перегороди­ла праву смугу, знав, що повинен або розвернутися на ліву смугу, або з’їхати з шосе, але спроможний був лише си­діти й витріщатися на бензовоз.

Він скрикнув, і ноги в нього смикнулися, коли позаду залунав сигнал. Глянувши в дзеркало заднього огляду, він побачив, що до нього на великій швидкості набли­жається жовтий легковий фургон. Нараз фургон зник з дзеркала — вискочив на ліву смугу. Менн крутнув голо­вою й побачив, як машина пролетіла мимо з пронизливим вищанням, виписуючи задніми колесами хвилясті лінії на покритті. Він устиг помітити скривлене від люті обличчя водія і посмикування його губ — видно, той голосно лаявся.

А потім фургон вискочив на свою смугу й наддав газу.

 

З якимсь дивним почуттям Менн дивився, як він проминає бензовоз. Водій того фургона може спокійнісінько їхати собі далі, йому ніщо не загрожує. Жертвою обрано тільки Менна. Химера, маячня! І водночас — реальність.

Він виїхав на обочину, загальмував, перемкнув переда­чу на нейтральну і, відкинувшись на спинку сидіння, вту­пився очима в бензовоз. Голова в нього знову боліла, і в скронях цокало, як цокає будильник, схований під подуш­кою.

Що робити! Як бути далі? Менн розумів: якщо він ви­йде з машини й спробує підійти до кабіни водія, той від’ї­де на півмилі й знову стане край дороги. Треба дивитися правді в очі: він має справу з божевільним. В Менна зно­ву тремтіли м’язи живота, серце глухо гупало об ребра. Що робити?

В раптовому нападі люті Менн увімкнув швидкість, мало не до підлоги натис педаль газу. Колеса його ма­шини несамовито крутнулись, перше ніж зчепитися з ґрун­том; машина вискочила на шосе. Відразу ж і бензовоз зрушив з місця. Він навіть не заглушив двигуна, з нена­вистю і страхом подумав Менн, даючи повний газ. Але ту ж мить зрозумів, що не проскочить: бензовоз загородить йому шлях, і він зіткнеться з причепом. Перед очима в Менна майнула картина: яскравий вибух, і хвиля вогню поглинає і спопеляє його. Він почав гальмувати, нама­гаючись стишити швидкість плавно, щоб машину не за­несло.

Як тільки швидкість дозволила це, він звернув на обочину й зупинився, не заглушуючи двигуна.

Кроків за вісімдесят попереду бензовоз і собі з’їхав з шосе й зупинився.

Менн потарабанив пальцями по керму. Ну, а тепер що? Завернути назад і податися на схід аж до розвилки, яка виведе на іншу дорогу на Сан-Франціско? А де га­рантія, що водій бензовоза не помчить слідом? Він гнів­но стис губи, звузив очі. Ні! Він не стане завертати! І си­діти цілий день теж не збирається! Рішуче насупившись, він увімкнув швидкість і виїхав на шосе. Громаддя бензовоза теж зрушило з місця й виповзло на дорогу, не на­бираючи, однак, швидкості. Раз у раз злегка натискаючи на гальма, Менн пристроївся ярдів за тридцять від при­чепа. Потім глянув на спідометр. Сорок миль на годину. Водій бензовоза вистромив з кабіни ліву руку й помахав нею — мовляв, давай, обганяй. Що це означає? Може, він прийшов до розуму? Вирішив нарешті, що гра зайшла над­то далеко? Ой, щось не віриться.

 

Менн подивився вперед. Хоч довкола височіли гірські хребти, саме шосе, скільки сягало око, було рівне. Менн постукав нігтем по важільцю сигналу, обмірковуючи, що І робити. Певно, він міг би їхати на цій швидкості до самого Сан-Франціско, дотримуючись дистанції, яка дозволяла б уникнути найгустіших хмар вихлопних газів. Навряд чи водій бензовоза надумає зупинитися просто на і шосе, щоб перепинити йому дорогу. А якщо цей тип з’їде на обочину, щоб пропустити його, Менн може й собі зупини­тися на обочині. Поїздка буде нудна, зате безпечна.

Ну, а з іншого боку, може, варто ще раз спробувати випередити бензовоз. Сучий син явно домагається цього. Але ж такою махиною, думав Менн, маневрувати все-та­ки важче, ніж моїм легковиком. Уже хоча б за законами фізики. Він має наді мною перевагу в масі, зате поступається стійкістю — особливо це стосується причепа. Як­що ти їхатимеш зі швидкістю, скажімо, вісімдесят миль на годину й десь там попереду траплятимуться круті підйоми й спуски, — а вони, звісно, траплятимуться,— то бензовоз неодмінно відстане.

Інша річ — чи вистачить тобі витримки йти так довго на такій швидкості. Ти ж ніколи раніше й не пробував так розганятися. Та чим довше Менн міркував, тим більше подобався йому цей другий варіант.

І врешті він вирішив: «Уперед!» Оглянувши шосе, він рвучко натис на педаль газу й вискочив на ліву смугу. На­ближаючись до бензовоза, весь напружився, чекаючи, що той загородить дорогу. Але бензовоз не звертав зі своєї смуги. Меннова машина порівнялася з його височенними колесами. Менн глянув на кабіну й прочитав на дверцятах прізвище «Сомерт». На мить йому стало моторошно — здалося, що на дверцятах написано «Смерть» — і він при­гальмував. Та, прочитавши напис удруге правильно, він натис на газ. Коли бензовоз з’явився в дзеркалі заднього огляду, Менн завернув на свою смугу.

Його кинуло в дрож від змішаного почуття небезпе­ки й завзяття, коли він побачив, що бензовоз набирає швидкість. Тепер принаймні йому ясні були наміри воро­га. А коли знаєш їх, та ще коли бачив ворога в обличчя й коли довідався, як його звуть,— страх перед ним усе ж таки меншає. Доти він був безликим, безіменним уособлен­ням таємничого зла. Тепер же він набув принаймні кон­кретних людських рис. Ну, гаразд, Сомерте, подивимось, чи наздоженеш ти мене на своєму посрібленому катафалку, подумав Менн і наказав собі: «Жени!»

Спідометр показував лише сімдесят чотири милі на годину, й цього було замало. Тепер уже цілком холодно­кровно Менн натискав на акселератор, позираючи то на дорогу попереду, то на спідометр, аж доки стрілка про­минула цифру 80. Ну, Сомерте, сучий сину, тепер наздо­ганяй!

По хвилі він знову глянув у дзеркало заднього огляду. Що це? Невже бензовоз скорочує відстань? Він розгублено подивився на спідометр. Це ж треба — тільки 76! Він лю­то натис на педаль. Вісімдесят ось твоя найнижча межа! Він шумно видихнув повітря.

Його увагу на мить привернула відкрита бежева спор­тивна машина, що стояла на схилі під деревом. У ній си­діла, розмовляючи, молода пара. Ще мить — і ті двоє в машині залишилися далеко позаду, ніби в іншому світі. Чи ж вони бодай глянули на нього, коли він проїздив? Навряд.

Менн здригнувся, коли по радіатору й вітровому склу перебігла тінь мосту. Судорожно ковтнув повітря і знову глянув на спідометр: 81. Він перевів погляд на дзеркало. Чи то йому здається, чи бензовоз справді наздоганяє його? Менн тривожно подивився вперед. Має ж десь там бути якесь містечко. Начхати на час — він зупиниться біля поліційного відділка й розповість про все. Чи повірять вони йому? Повірять, повірять. Бо нащо йому було б зупиня­тись і розповідати, якби це була неправда? Певно, на Сомерта в тутешній поліції давно заведено справу. Він жваво уявив собі, як полісмен каже: «Авжеж, цей псих давно у нас на прикметі. Кілька разів йому сходило з рук, але те­пер він догрався, тепер ми йому спуску не дамо».

Менн стрепенувся і глянув у дзеркало. Бензовоз і справді поближчав. Скривившись, він глянув на спідо­метр і люто вилаяв себе:

— Йолопе, не лови гав!

Швидкість знову впала до сімдесяти чотирьох миль на годину. Стогнучи з досади, він наддав газу. Тисни, йоло­пе, витискай вісімдесят! Вісімдесят! За тобою женеться вбивця!

Його машина ніби влетіла в білу бузкову хмару: оба­біч шосе нескінченними рядами тяглися квітучі кущі буз­ку. Недалеко від дороги стояла хижка з вивіскою «Свіжі квіти». А на квадраті коричневого картону, притуленому до стінки, нерівний напис пропонував «Поховальні по­слуги». Меннові раптом привиділося: він лежить у труні, обличчя нарум’янене, розфарбоване, як у манекена. В кі­мнаті задушливо пахне квітами. Рут і діти сидять у пер­шому ряді, похиливши голови. Всі його родичі…

 

Несподівано в покритті шосе почали з’являтися вибої, машина тепер стрибала, здригалась, кермо виривалося з рук, і Менн щосили стискав його, відчуваючи, як кожна нерівність відбивається в голові і в кістках. Тепер він не наважувався дивитись у дзеркало, зосереджуючи всю ува­гу на тому, щоб не зменшувати швидкості. Сомерт не галь­муватиме, можеш бути певен, твердив він собі. А що як у тебе полетить скат? Машина враз вийде з-під контролю. Він уявив собі, як його машина перекидається, як гупає і скрегоче, перевертаючись на шосе, як вибухає бензобак і полум’я охоплює його скалічене тіло…

Вибоїста ділянка шосе скінчилась, і Менн скинув оком на дзеркало. Бензовоз відстані не скоротив, але й не від­став. Менн перевів погляд уперед. Там громадилися пе­редгір’я і гори. Він спробував заспокоїти себе: мовляв, підйоми — твої союзники, ти долатимеш їх, не стишуючи швидкості. Але перед очима в нього виникали спуски — ве­личезна махина наздоганяє його, з розгону врізається в багажник, і його легковик летить з гори в провалля. Уява його вже малювала страхітливе видовисько: десятки покорчених, іржавих каркасів машин, що лежать невидимі на дні ущелин попереду, і в кожному трупи людей — жертв звірячих злочинів Сомерта.

Меннова машина кулею влетіла в тіняву алею. Обабіч шляху, на відстані трьох футів один від одного, росли ев­каліпти. Враження було таке, ніби мчиш по дну глибокого каньйону. Менн охнув і зіщулився, коли велика гілка із запилюженим листям черкнула по вітровому склу й зник­ла з очей. Цього разу пронесло, подумав він. Але нерви в мене вже не витримують. А якщо на такій швидкості нерви підведуть — тобі каюк. Господи! Саме на це Сомерт і розраховує — раптом зрозумів Менн. І уявив собі, як той вилицюватий псих регоче, проминаючи його розбиту, охоп­лену вогнем машину,— регоче, радіючи, що вбив свою жертву, навіть не доторкнувшись до неї.

Алея несподівано скінчилася. Дорога попереду була вже не пряма, а звивиста, вона бралася в гори й зникала в них. Менн змусив себе збільшити швидкість до вісімде­сяти трьох, майже вісімдесяти чотирьох миль на годину.

Ліворуч від шосе лежало зелене пагористе підгір’я, і путівцем по ньому до шосе наближалася чорна легкова машина. Чи справді дверцята в неї білі1 чи це тільки зда­лося? Меннове серце забилося частіше, і, недовго дума­ючи, він краєм правої долоні натис на сигнал. Клаксон залунав пронизливо, розпачливо. Серце в Менна мало не

 

вистрибувало з грудей. Невже це не поліційна машина? Невже йому тільки здалося?

Врешті вій побачив, що помилився, і люто вилаявся. Певно, Сомерта неабияк потішив цей сигнал, це його во­лання про допомогу. Певно, сидить і посміюється зараз у своїй кабіні. Менн виразно почув грубий, глузливий Сомертів голос: «Сподіваєшся, тебе врятують лягаві? Дзуськи! Пиши пропало, хлопче!» Менн аж похлинувся від чорної ненависті. Ах ти ж сучий виплодок! Стиснувши праву ру­ку в кулак, він щосили вдарив ним по сидінню. Ну, гаразд, Сомерте, падлюко! Один із нас сьогодні здохне — і ми ще подивимося, хто саме!

До гір було вже недалеко. А. гори — це крутосхили, це високі підйоми. В Менновій душі спалахнула надія. В го­рах він неодмінно відірветься від бензовоза. Хоч би як старався цей паскуда Сомерт, а понад вісімдесят миль на годину він витиснути не зможе. «А я зможу!» — подумкн переможно вигукнув він. Рот його був повен слини, і Менн проковтнув її. його сорочка промокла наскрізь на спині. Струмочки поту стікали по боках. Як приїду до Сан-Франціско, насамперед прийму ванну і вип’ю, подумай він.. Довго-довго сидітиму у гарячій ванні, а потім довго-довго смакуватиму віскі з льодом. І не якесь там, а «Хат-ті Сарк». Гульну на всю губу. Бо я таки заслужив. їй-богу.

Попереду починався положистий підйом. Ех, не та кру­тизна, не та! Сила інерції не дасть бензовозові втратити швидкість. Менн невдоволено зміряв очима пагорб, а за хвилину вже перескочив через __________

1 Ознака поліційної машини.

 

його вершину й помчав униз спадистим спуском. Подивившись у дзеркало зад­нього огляду, він подумав: прямокутне, все в цій махи­ні, прямокутне— і решітка радіатора, і крила, і кінці бам­пера, і форма кабіни, навіть обличчя й руки Сомерта — теж прямокутні! Бензовоз видався йому величезною без­душною, жорстокою істотою, яка переслідувала його, ке­рована самим тільки кровожерливим інстинктом.

Менн нажахано зойкнув, побачивши попереду знак «Дорожні роботи», і незабаром переконався, що перекри­то обидві смуги шосе. Величезна чорна стріла показувала на об’їзд—на ґрунтову дорогу! Аж стогнучи з досади, Менн почав гальмувати, то натискаючи на педаль, то по-пускаючи її. Осклілими очима він глянув у дзеркало. Бен­зовоз мчав, не стишуючи швидкості! Як же так, хіба таке можливе?. Не тямлячи себе від жаху, він почав завертати праворуч.

Він весь напружився, коли передні колеса торкнулися ґрунтової дороги,— приготувався, що машину занесе, і вже відчув, як задню частину кидає ліворуч. «Ні, ні!» — вихо­пилося в нього, і ось машина вже мчить, виляючи, ґрунто­вою дорогою, і Менн, притиснувши лікті до боків, щосили намагається приборкати її, а колеса розгладжують, роз­мазують колію, кермо виривається з рук, віконні шибки деренчать, і голову шарпає так, що, здається, вона от-от відірветься від шиї…

Ґрунтова дорога враз скінчилася, машина вимчала на рівне шосе, і Менн наважився глянути в дзеркало. Бензо­воз трохи зменшив швидкість, але відстав не набагато; розгойдуючись, мов корабель у штормовому морі, він здіймав своїми величезними шинами довгий шлейф куря­ви. Менн щосили натис на акселератор, і машина набрала швидкість. Недалеко попереду починався добрячий кру­тий підйом: на ньому він ще більше відірветься від пере­слідувача. Посовавшись, він відчув, що промокла наскрізь нижня сорочка прилипла до тіла. В дзеркалі заднього ог­ляду бензовоз саме вибирався на шосе. «Ну що, не ви­йшло, Сомерте? — зловтішно подумав Менн. — Можеш те­пер насипати мені солі на хвіст».

Та коли його легковик подолав кілька перших ярдів підйому, з-під капота почала просочуватися пара. Менн аж закам’янів. Пара зробилася густішою, заклубочилася хмаркою туману. Менн перевів погляд на щиток. Черво­не світло ще не з’явилось, але мало от-от спалахнути. Тільки цього бракувало — тепер, коли порятунок був уже близький! Дорога кривуляла довгим схилом. Зупинитися на ній він не міг. «А може, десь трохи далі враз розверну­тись і помчати вниз?» — подумав він. Ні, дорога «завузька, затиснута з обох боків укосами. Для розвороту з ходу нема місця, а для розвороту із зупинкою — часу. До того ж, помітивши, як він розвертається, Сомерт вискочить на праву смугу й піде на таран. «О господи!» — вихопилося в Менна.

Порятунку не було.

Чому він не послухався механіка ремонтної майстерні, коли той порадив йому замінити патрубок охолоджуваль­ної системи?

На щитку блимнуло червоне світло, і він рвучко пере­ставив важіль на найнижчу передачу, вилаявши себе: чому не зробив цього зразу? Схил попереду здавався нескін­ченним. А йому вже чути було клекіт у радіаторі. Скільки охолоджувача там лишилося? Пара густішала, затуманю­вала вітрове скло. Менн увімкнув двірники, й вони почали розчищати віялоподібні просвіти. Ні, охолоджувача має вистачити на те, щоб вивезти його на вершину. «А тоді що?» — мало не скрикнув він. Без охолоджувача маши­на — не машина, навіть коли їхати треба з гори вниз. Вій глянув у дзеркало. Бензовоз явно відставав. Менн ладен був загарчати від невимовної люті. Якби не той клятий патрубок, він урятувався б!

А може, загальмувати, вискочити з машини й подертися схилом угору? Може, вискочити, поки не запізно? Ні, він не міг змусити себе натиснути на гальмо. Поки машина їде, поки везе його, він почуває себе бодай у якійсь безпеці. Хто знає, що станеться, як він покине її.

Менн зацькованим поглядом дивився на дорогу, нама­гаючись не помічати червоного вогника, що настирливо ліз у вічі. Ярд за ярдом машина його втрачала швидкість. «Довези, довези!» — благав він її, майже певний, що благає марно. Двигун працював із дедалі частішими перебоями, і булькання в радіаторі здавалося оглушливим. Тепер уже будь-якої миті двигун може захлинутися, і то­ді машина зупиниться, здригаючись, і перетвориться — з Менном усередині — на нерухому мішень для вбивці. Менн спробував відігнати від себе цю думку, не думати взагалі.

Він уже майже добувся до вершини, але дзеркало по­казувало, що бензовоз поволі наздоганяє його. Він дужче натис на педаль, і двигун скреготнув у відповідь. Менн застогнав. Невже не дотягну? Господи, поможи мені! Осі. він, перевал, уже зовсім близько. Ще ближче. Ще. До­тягни ж! Машина здригалась і брязкотіла, вповільнюючи рух, мастило, дим, пара вихоплювалися з-під капота. Двір­ники насилу встигали розчищати вітрове скло, і мовби їм у такт у Меннових скронях гучно й болісно пульсувала кров. Руки в нього заніміли, серце, здавалось, от-от ро­зірветься. Дотягни, благаю тебе, господи, благаю тебе, дотягни, дотягни!

І машина дотягла й перевалила через вершину! В Мен­на з грудей вихопився переможний крик, коли перевал ли­шився позаду. Неслухняною, тремтячою рукою вимкнув передачу, і машина покотилася вниз. Радість його трохи остигла, коли він побачив, що попереду, скільки сягає око, громадяться один над одним гірські хребти. Та нехай! Го­ловне, що перед ним зараз спуск, довгий-довгий спуск. Вій проминув знак: «Впродовж наступних 12 миль ваговозам не вимикати зчеплення!» Впродовж дванадцяти миль! На такій відстані ще багато чого може статися. Що-небудь повинно статися.

Машина почала набирати швидкість. Менн глянув на спідометр. Сорок сім миль на годину. Червоний вогник усе ще світився. Але ж упродовж дванадцяти миль можна буде не вмикати двигун, дати йому охолодитись — якщо, звісно, бензовоз не почне наздоганяти.

Швидкість машини зростала. 50… 51… Менн дивився, як стрілка спідометра поволі повзе праворуч. Потім гля­нув у дзеркало заднього огляду. Бензовоз ще не з’явився з-за перевалу. Це вже щось. Це вже надія на добрий від­рив. Звісно, якби двигун не перегрівся, можна було б ві­дірватися ще більше, але й це уже щось. А десь там да­лі має ж бути місце, де можна зупинитись. Стрілка торкну­лася цифри 55 і рушила далі — до 60.

Менн знову глянув у дзеркало і здригнувся, побачив­ши, що бензовоз вискочив з-за вершини і мчить униз. Стис­нувши губи, щоб не тремтіли, він раз у раз поглядав те­пер то на шосе за затуманеним вітровим склом, то у дзер­кало. Бензовоз стрімко набирав швидкість. Сомерт, ясна річ, щосили тис на акселератор. Права рука Менна сама потяглася до перемикача передач. Усвідомивши це, він відсмикнув її і, скривившись, кинув погляд на спідометр. Швидкість машини щойно перевищила 60 миль на годину. Замало! Без допомоги двигуна не обійтися. В розпачі він знову простяг руку до важеля.

Рука зависла в повітрі, коли двигун не завівся; потім метнулася до ключа запалювання, крутнула його. Двигун озвався скреготом, але не завівся знову. Менн глянув на дорогу, похапцем вирівняв машину, що мало не виїхала на укіс, і вдруге крутнув ключ, але знову марно. Погляд у дзеркало засвідчив, що бензовоз швидко скорочує від­стань. А стрілка спідометра завмерла на цифрі 62. Леща­та жаху стисли Меннове серце. У цілковитій безнадії він втупив погляд просто себе…

І раптом там, за кілька сотень ярдів попереду, побачив відгалуження дороги — поворот угору для ваговозів, у яких відмовили гальма. Це був останній шанс: або він завертає вгору, або приймає смерть під колесами бензо­воза. А той був уже так близько, що чулося пронизливе завивання його двигуна. Менн машинально почав вирулю­вати праворуч, а тоді швиденько крутнув кермо назад. Не виказуй свого наміру заздалегідь! Повернеш в останню мить. Інакше Сомерт поверне слідом за тобою.

Перед самим поворотом Менн крутнув кермо. Машину почало заносити ліворуч, шини завищали. Менн викру­ті; кермо ліворуч, пригальмовуючи рівно настільки, скіль­ки треба було, щоб машина не вийшла з-під контролю. Задні колеса зчепилися з дорогою, і на швидкості шіст­десят миль на годину машина помчала грунтовою  дорогою, збиваючи колесами хмару пилюки. Менн заходився раз у раз коротко натискати на гальмову педаль. Задні ко­леса пробуксували, машина брязнулася бортом об глиня­стий укіс праворуч, відскочила і, смикаючись та виляючи, заковзала під кутом до краю дороги. Менн щосили на­тис На гальма. Машину кинуло праворуч, і вона знову вда­рилась об укіс. Менн почув скрегіт роздертого металу, йо­го шарпнуло так, що аж у карку хруснуло, і машина зупи­нилась, як укопана.

Мов уві сні, Менн обернувся й побачив, як бензовоз із цистерною круто звертає з шосе. Закам’янілий, він ди­вився, як велетенська машина мчить до нього, дивився з байдужим спокоєм людини, яка знає, що загине, але, за­гіпнотизована наближенням смертоносної механічної пот­вори, не спроможна подумати про порятунок. Бензовоз, ре­вучи, розростався в нього перед очима, затуляв собою не­бо й землю, а Менн відчував лише якусь дивну напругу в горлі, не усвідомлюючи, що кричить не своїм голосом.

І раптом бензовоз почав валитися набік. Тепер уже мовчки, задихаючись від тамованого крику, Менн спо­стерігав, як багатоколісна махина, мов якесь доісторичне чудовисько, повільно завалюється, падає. Так і не дістав­шись до Меннової машини, бензовоз зник з її заднього вікна.

Затерплими руками Менн відстебнув запобіжний ре­мінь і відчинив дверцята. Вибравшись із машини, він не­твердою ходою наблизився до краю дороги й подивився вниз. Він ще встиг побачити, як бензовоз перекидається до­гори колесами, мов корабель, який провалюється в мор­ську безодню. Слідом за машиною перекинувся й причіп.

Першою вибухнула цистерна тягача — потужна вибу­хова хвиля штовхнула Менна в груди, й він важко осів на глинястий ґрунт. Внизу розлігся другий вибух, обдав­ши Менна жаром, боляче вдаривши по його барабанних перетинках. Осклілими очима він побачив, як з урвища шугнув угору стовп полум’я, спочатку один, потім другий.

Менн повільно підповз до краю дороги й глянув униз. В густому, чорному, масному диму бурхали величезні язи­ки вогню. Ні бензовоза, ні причепа не було видно — полу­м’я поглинуло їх. Менн дивився на те вогнище широко розплющеними, порожніми очима.

А тоді раптом до нього повернулася здатність відчува­ти, переживати. Ні, він відчув спочатку не жах і не жаль; і не нудоту, бо вона ще не встигла підступити до горла. Навпаки, усе його єство сповнилося первісним, звірячим торжеством, і, задерши голову, він переможно завив над трупом ворога.

 

 

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s