Кінець зміни

%d0%bc%d1%96%d1%81%d1%82%d0%b5%d1%80

Зізнаюсь, я чекав третю частину трилогії про детектива Ходжеса, адже попередні дві книги справили на мене позитивне враження. У романі «Містер Мерседес» Стівену Кінгу вдалося створити чудовий образ антагоніста — Брейді Хартсфілда. Маніяк, що проживає із своєю матусею, з якою в нього не зовсім природні стосунки, у якого є темні сторінки у дитинстві («випадкова» смерть брата) — погодьтесь, досить похмурий і свіжий образ для Кінга, особливо в контексті його пізньої творчості. Сам роман теж написаний досить жваво, читається «на одному диханні». Продовження «Мерседесу», а саме роман «Що впало, те пропало», розвиває образи детектива Ходжеса та його помічників (протагоністів серії), а також розповідає про долю деяких жертв атаки Хартсфілда, котрим вдалося вижити.

Головним антагоністом є схибленим шанувальником творчості письменника, котрий написав серію вдалих книг. Але антагоніста не влаштовує доля головного героя серії і йому дуже хочеться прочитати «а що ж там було далі насправді». Але на шляху Енні Вілкс, ой, пробачте, Морріса Белламі, стає хлопчик Піт Сауберс, а також і наш давній друг детектив Ходжес. Друга книга серії мені також сподобалась, але менше. Все ж вдаватись до самоповтору не варто було. Тим більше, що на фоні канонічної Енні Вілкс із «Мізері» Морріс Белламі виглядає як такий собі Петрик П’яточкін. Третім романом серії став «Кінець зміни». Стівен Кінг тут вдався до класичного прийому слешерів 80- х років — «воскресіння» і повернення головного антагоніста, яким би це повернення не видавалось натягнутим. Повернули ж «на сцену» Брейді Хартсфілда. І хоч я вважаю, що це дуже вдалий персонаж, але ціна, яка була заплачена за можливість ще раз ввести його в дію, виявилась надто високою — він набув надприродних властивостей, оволодів телекінезом та здатністю переселятись практично у будь-чиє тіло. Бум. Додайте до цього ще міркування про 25-й кадр та 90% мозку, якими ми не користуємося. Як на мене, це загравання із надприродним йде у розріз із усім духом серії. Брейді Хартсфілд тут постає як карикатура на самого себе із першої книжки. Якщо в попередніх книгах було розкрито певний бекграунд головних антагоністів, причини, чому вони стали такими, то тут цього нема. Маємо досить простеньку і притягнуту за вуха історію, але яку неодмінно колись екранізують. Взагалі, читання пізньої творчості Кінга схоже на пошук крупиць золота у кілограмах піску. Дядечко Стів видає по кілька книг у рік, але дійсно цікавих (таких як той же «Містер Мерседес») серед них одиниці. Також майже всі його пізні романи наче написані для екранізації. Шаблонні ходи, неодмінні хеппі-енди… Але «піпл хаває». Адже Стівен Кінг це бренд. Навіть якщо він напише щось із серії «Я – вор в законе», це все одно розійдеться мільйонними тиражами, всі будуть захоплюватися і книга виграє головний приз за версією goodreads. І тільки якщо викинути весь цей медійний шум, стає видно, що насправді король — голий.

Василь Лавер

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s