Японський ліс смерті

«Якщо ви туди поїдете, то вже ніколи не повернетесь назад», – сказала мені подруга-японка. Саме з цих слів і розпочалася подорож до лісу, про який у Японії ходять найстрахітливіші легенди. Його називають Аокіґахара, а також Дзюкай, і розташовується він біля підніжжя гори Фудзі, найвідомішого символу Японії. Країна сонця, що сходить, яка вже неодноразово лякала світ своїми фільмами жахів, насправді черпає сюжети з дуже своєрідних міфів. У їхній основі – ідея про те, що людина, котра померла наглою смертю чи самогубець просто так не залишить цей світ, а залишиться і буде жорстоко мститися живим.

Легенда, яка змушує багатьох японців зіщулюватися з переляку при слові «Дзюкай», сягає корінням ще Середньовіччя. В голодні роки селянські родини, котрі не мали змоги прогодувати старих та немовлят, уносили їх до цього лісу помирати. Можливо, із цим пов’язані перші страхітливі асоціації із цією нібито пересічною місциною. Але й це ще не все. Старовина, як це часто буває в Японії, тісно переплелася з реальністю. У наш час ліс став справжнім магнітом для тих, хто прийняв рішення накласти на себе руки. Щорічно тут знаходять від 70 до 100 тіл людей, що добровільно вирішили піти з життя. Скільки трупів лишаються не знайденими – навіть важко порахувати.

Одним з перших ліс прославив Сейтьо Мацумото у творі «Темний Дзюкай». Потім була скандально відома книга «Докладна інструкція з самогубства», де ліс змальовувався як ідеальне місце для зведення рахунків із життям. По незначному мині часу після виходу у світ цього твору у лісі було виявлено два тіла, а поруч із ними – зачитані примірники книги.

З п’ятдесятих років минулого століття у Дзюкаї знайдені залишки тіл понад п’ятисот самогубців. Доволі солідне число як для лісу площею трохи більшою за три гектари. Більше людей крокує у безодню лише з мосту «Золоті ворота» у Сан-Франціско.

Ми поїхали у Дзюкай із фотографом Майклом, вирішивши, що він буде фотографувати, а я – описувати нашу поїздку. Це була відмовка, аби правдоподібно пояснити друзям, навіщо ми поїхали до лісу. Більшість японців туди не заманиш за будь-які скарби світу.

Наша подорож розпочалася рано-вранці на токійській станції Сіндзюку.

– Ти сказав дружині (Майкл одружений на японці) про те, що їдеш у Дзюкай? – спитав я, коли ми вмостилися у потязі.

– Звісно, ні. Вона б мене нізащо не відпустила. За офіційною версією, ми з тобою поїхали фотографувати Фудзі, – відповів Майкл.

Дивно, але японців дійсно лякає Дзюкай. І не лише мракобісів, як можна було б подумати. Вища освіта і навчання за кордоном, як виявилося, не є перешкодою на шляху віри в те, що з цього лісу можна й не повернутися. Спершу, коли ми лише повідомили про наш план, дехто кепкував з нас. Вочевидь, не вірили, що ми зважимося. Але чим ближчим був день нашого від’їзду, тим відчутніше змінювався їх тон. Чого ми тільки не почули!

«Будь ласка, ні в якому разі не заходьте до цього лісу. Навіть не підходьте до нього близько, бо душі померлих заманять вас у гущавину і більше не випустять», – задихалася від хвилювання моя знайома Каорі.

Тренер з фітнес-клубу підійшов до проблеми з більш наукової точки зору. За його словами, дерева увібрали в себе всю негативну, злу енергію, і тепер саме вони несуть головну загрозу. А у блогах тих, хто побував у Дзюкаї, і зовсім розповідалося про духів, котрі у сутінках виглядають з-за стовбурів дерев.

Однак, незважаючи на це, ми вже були у потязі. Десь за сорок хвилин Майкл ткнув пальцем у вікно. Я обернувся і вперше у житті так близько побачив Фудзі, котра відкрилася нам у всій своїй красі. Вона майже до половини була вкрита снігом, і на сонці було досить добре видно, що на її верхівці нуртує справжня заметіль.

В Отсукі зі зручного електропотягу ми пересіли до потягу місцевого, що мав у своєму складі лише декілька стареньких вагонів. Сидіння у ньому явно не були розраховані на крупногабаритних іноземців, тому нам довелося вдвох влаштуватися одразу на чотирьох місцях, що вельми потішило інших пасажирів.

Слід відразу сказати, що слід від’їхати від Токіо кілометрів зо сто, як починається геть інше життя. Шалений ритм столиці миттєво уповільнюється, все частіше стрічаються ті, хто дивиться вже не лише собі під ноги, а й по боках. У таких місцях можна запросто поговорити із попутниками, що практично неможливо зробити у столиці, де тебе просто приймуть за блаженного.

На станції Кавагутіко ми одразу вирушили до інформаційного центру для туристів. Треба було дізнатися, яким автобусом краще було б дістатися Аокіґахари.

– Куди ви хочете потрапити? – спитала дівчина-гід.

– Ми їдемо у Дзюкай.

–  Ваш автобус о 10:10. І… будьте обережні, будь ласка.

Уже в туристичному автобусі екзотичного вигляду ми розговорилися з кількома фотографами-аматорами, котрі їхали фільмувати Фудзі.

Ми тут уперше. Чи не підкажете, звідки краще знімати Дзюкай? – спитав Майкл у людей, що сиділи навпроти нас.

– Дзюкай? Вибачте, але ми їдемо на майданчик біля озера Сай. Там, до речі, чудове місце для того, щоб фотографувати Фудзі-сан. Може, й ви з нами? Давайте-давайте! – почали нас переконувати інші пасажири.

Від всього цього стало трохи моторошно, але ми все одно вийшли на зупинці, що була найближчою до входу в ліс. Крім нас із переповненого автобуса не вийшов ніхто, і лише услід почулося вже звичне «Будьте обережними!».

На зупинці ми побачили чоловіка років сорока з бейджем, на котрому був напис «Гід». Було помітно, що він чекав на прибуття автобуса і перш за все уважно оглянув нас. Про таких людей ми чули ще до поїздки. Вони не просто можуть провести вас лісом, розповідаючи про його флору та фауну. Їхнє завдання, окрім цього, зупиняти на підступах до нього тих, хто вирішив залишитися там назавжди, говорити з ними, переконувати не здійснювати свій задум чи викликати поліцію.

Вирахувати таких не важко, найчастіше це – клерки, котрі напряму їдуть у Дзюкай після роботи, навіть не змінивши офісний костюм. Ми ж несли з собою купу різних речей, тому підозр у гіда не виникло, і він пояснив, якою стежкою варто йти.

Фудзі – сплячий вулкан. Але 864 року тут відбулося виверження, а потоки лави сформували місцевий краєвид. Тоді з’явилися вкриті лісами гірські долини Аокіґахара.

Кажуть, що вулканічне походження цієї місцевості спричинило магнітну аномалію, яка перешкоджає нормальному використанню в лісі електронних приладів і компасів. Це підтвердив і гід, котрий наздогнав нас вже у лісі. «Ваші телефони, швидше за все, не будуть працювати, тому ні в якому разі не сходьте зі стежки», – сказав він.

Ліс, на перший погляд, більше нагадував занедбаний парк, ніж домівку злих духів. Але через двадцять хвилин нашого руху вглиб Дзюкаю він почав змінюватися, стежка звузилася, а дерева тісно зімкнулися над нашими головами.

Уявіть собі ліс зі страшної готичної казки. З чудернацько викривленими деревами, з яких звисає мох, з печерами, котрі своєю темрявою кидаються у вічі з усіх боків. Таким є Дзюкай. Навкруги мертва тиша, від якої поступово починає дзвеніти у вухах. Будь-який шерех змушує обертатися, а розмови стають неприродно веселими, аби тільки не чути цю тишу. Але найнеприємніше відчуття – у Дзюкаї весь час здається, що у тебе за спиною хтось є.

«Мені здається, чи тут дійсно значно холодніше, ніж до того, як ми увійшли до лісу?» – зіщулившись, спитав Майкл. Я не відповів: незважаючи на гору одягу, я сам тремтів, як осиковий листок.

Спочатку нам стрічалися вказівники, потім не стало й їх. На кожному перехресті доводилося уважно вдивлятися у карту, котру нам дали у туристичному центрі. Заблукати у Дзюкаї нам геть не кортіло.

Я подивився на телефон. Сигналу майже не було, а на акумуляторі красувалася лише одна риска – він майже розрядився, поки мобільник шукав мережу. Попередження почали складатися у моторошний пазл.

– Зараз 15.00. Щось час якось уже занадто швидко пролетів. Не думав, що ми тут три з гаком години.

– Давай краще вибиратися звідси, а то за півгодини почне сутеніти, – відповів Майкл.

Судячи з карти, вихід з лісу був недалеко, і ми рішуче рушили у цьому напрямку. Однак за півгодини ми зрозуміли, що… заблукали. Уся справа була у листі, котре так густо всипало стежку, що її не стало видно. І ось тоді стало по-справжньому страшно.

Тим не менш, треба було щось робити, і робити швидко. Спроба повернутися тією ж стежкою не вдалася. Спотикаючись через безкінечне каміння, пролізаючи під поваленими деревами, ми заплуталися ще сильніше. Наша амуніція почала нестерпно заважати. Здавалося, що через неї ми йдемо значно повільніше, ніж можемо. А спиною дедалі більш бігав моторошний вітерець.

Ми побачили довгу пластикову стрічку, прив’язану до дерева. Тами стрічками позначають свій маршрут ті, хто прочісує ліс у пошуках мертвих тіл. Можливо, саме такою стрічкою була позначена якась страшна знахідка. Ми не злякалися, тоді будь-які сліди людини у лісі привидів викликали погано приховану радість.

Залишалося тільки одне – йти за цією стрічкою. Це був дуже довгий шлях. Стрічка обривалася і губилася у листі, нам кілька разів доводилося розпорпувати його, аби знайти її.

Важко сказати, скільки часу зайняв наш похід за стрічкою, – про годинник ніхто й не згадував, адже нас цікавило лише те, наскільки високо стоїть сонце. І навіть якщо б усі привиди Дзюкаю зібралися тоді навколо, ми б їх не помітили, тому що не відриваючись дивилися лише на стрічку.

Уже в сутінках ми вибралися на геть безлюдний автомобільний шлях, яким і дісталися найближчої зупинки. Виявилося, ми зайшли настільки далеко, що автобус нам довелося чекати десь годину. Уже в ньому ми стали сміятися над своїми страхами.

Майкл і зовсім зробив припущення, що нескінченні попередження – частина рекламної стратегії місцевих мешканців, спрямованої на залучення туристів. Але навіть у автобусі на наші телефони продовжували сипатися повідомлення від друзів, які ми не могли отримати у лісі. Кожне з них містило ту саму фразу «Будьте обережними».

Якщо не знати про всі ті страхіття, що про них нам розповідали, прогулянка лісом могла б бути просто корисною для здоров’я розвагою. Але Дзюкай лякає японців. І лякає настільки, що цим почуттям не могли не заразитися і два скептики-європейці, котрі прагнули полоскотати собі нерви.

ЯК ДІСТАТИСЯ

Від станції Сіндзюку експресом Azusa (JR Chuo line) до станції Отсукі (Otsuki). Звідти експресом Fujikyuko до станції Каваґучіко (Kawaguchiko). Далі автобусом до Аокіґахари (Aokigahara). І… будьте обережними.

P.S

Керівники та правоохоронні органи трьох сіл, що межують з лісом – Нарусава, Ашідава та Камікуйшікі, за японським законодавством несуть відповідальність за невпізнані тіла в їх районі, тому часто трупи довго чекають свого часу у Аокіґахарі, перш ніж їх знайдуть, що робить їх ідентифікацію неможливою або дуже важкою чи вартісною. Пошуковий загін має знайти тіла, винести їх з лісу й або «утилізувати» шляхом спалення, або організувати похорон.

За це вони отримують гроші від префектури Яманасі, однак завдання стало настільки обтяжливим, що витрати на нього сягають 5 мільйонів ієн щорічно. Трупи мають бути повернені з лісу до місцевого відділу лісового господарства, де відводиться спеціальна кімната для їх зберігання – кімната з двома ліжками – одним для мерця та іншим – для працівника лісництва, котрий має спати поруч. Лісники зазвичай грають один з одним на приз у вигляді ночівлі з трупом.

Іншим побічним ефектом великої кількості самогубств у лісі є мародери, котрі навідуються сюди з метою пошуку гаманців померлих. Існує безліч міських легенд про знаходження величезних грошових сум, цінних прикрас, кредитних карток тощо.

Автор: Андрєй Абашин

Переклад з російської: Антон Бузов

https://brodiahy.org.ua

 

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s