А міг би жахи писати… Це краще, ніж шовінізм. Олесь Бузина “Ніколи не купуйте речі в секонд-хенді”

vasilij_paharenko__antologiya_ukrayinskogo_zhahu

Олесь БУЗИНА

НІКОЛИ НЕ КУПУЙТЕ РЕЧІ В СЕКОНД-ХЕНДІ[1]

Не була б Ольга такою вихованою, вона скрикнула б від захвату. Зелена шовкова сукня мерехтіла в руках, мов смарагд. У цього смарагда був лише один недолік – Ольга знайшла його в магазині секонд-хенду. Навколо стояв передсмертний дух старого одягу і кудись вздовж залізного ангару прямували ряди пальт, схожих на картопляні мішки, і шеренги затертих джинсів, чиї холоші теліпнулися, мов ноги шибеників, коли вона відчинила двері.

Ольга ніколи не заходила в такі магазини. Вона й тепер не зайшла б сюди, якби над входом хтось не почепив вивіску «Одяг з Європи», забувши додати слово «старий». Але тепер Ольга готова була йому це пробачити.

Маленький вилощений продавець з модною рудою борідкою, у чорному костюмі чужорідним тілом вештався між рядами європейського мотлоху. Очі його випромінювали найуважнішу доброту.

– Вона справді коштує 12 гривень?

– Справді, – посміхнувся продавець.

– Хіба так буває?

– Іноді сюди потрапляють незвичайні речі! Минулого тижня один хлопчина навіть вивудив справжній мундир натівського генерала.

Проте Ольгу зовсім не цікавили генеральські мундири. Вона, наче зачарована, дивилась на сукню.

– Не вагайтесь. Беріть, – сказав продавець. – На Хрещатику така сама коштує 200 доларів.

– А чому ж ви її тоді самі не купите?

– Якби в мене була така дівчина, як ви, я обов’язково купив би…

*       *       *

 

Ольга працювала комерційним директором на одній з радіостанцій. Ніхто краще за неї не міг домовитися з податковою інспекцією і пожежною охороною. Її розумні блакитні очі в потрібний момент зразу ж ставали безмежно втомленими, нагадуючи всім, що крім законів, існує ще й безліч обов’язкових винятків, особливо для дівчат з ніжною шкірою, змушених самотньо змагатися з життям. Єдиним недоліком Ольги було те, що поруч з нею ставало нудно одразу ж, як закінчувався робочий день, – немов біля улюбленого комп’ютера. Ще в школі її прозвали Калькулятором.

Йдучи додому, вона вже картала себе за те, що вперше в житті придбала плаття, навіть не встигнувши його приміряти.

Але те, що вона побачила в дзеркалі, нагадувало фокус з музичного кліпу. Довге тіло Ольги на очах ставало ще довшим, біляве волосся темніло до мідного кольору, закручувалось дротяними кільцями; у блакитні очі хтось бризнув жовтого, від чого вони засяяли бронзовою зеленню, а з розрізу нової сукні показалась довга, немов нескінченний олівець, нога.

Поточившись, Ольга торкнулась нігтями дзеркала. Відображення не щезло. Нова дивна істота поселилася в ній. Істота, явно не знайома зі словами «нудьга» і «скромність».

 

*       *       *

 

Того ж вечора бачили, як висока красуня в зеленій сукні грала в рулетку в нічному клубі «Будапешт». Звідти вона вийшла не одна, а у супроводі високого молодого чоловіка у смокінгу, чиє світле волосся переможно спалахнуло у світлі ліхтаря, коли він підсаджував її в довгий чорний автомобіль. Сміх дівчини ще довго розгойдував віти весняних каштанів у провулку між «Будапештом» і Володимирським собором.

Ще за кілька днів ту ж саму особу, тільки ще з задирливішою посмішкою, помітили на виставі чехівської п’єси «Три сестри», яку молодий режисер Жолдак переробив в еротичне шоу. У ту саму мить, коли сестри з криками: «В Москву! В Москву!» стали жбурляти в публіку корсети, означена особа, схилившись до плеча бізнесмена поруч, запитала: «А ви взяли б мене в Москву?» Надривне пищання мобільного телефону у відповідь можна було витлумачити лише як однозначне «так». Потім дівчину зафіксували для вічності у розділі світської хроніки журналу «ТВ-Сад». Повністю зрадивши своїм класичним уподобанням, вона нахабно цілувалась з модними музичними ведучими, демонструючи публіці гострий язик. Кілька разів з тим самим ведучим її можна було зустріти на світських тусовках і на врученні музичної премії – аж поки в Київ з Москви не заявився з публічними читаннями видатний письменник Мандарінов.

Мандарінов читав зі сцени свої чудові твори про кохання в під’їздах і вигукував: «Вам нужны светлые идеалы? Так трахайтесь, как отечественные лабораторные кролики, а не как грязные американские крысы из фильма «Основной инстинкт»!

Дівчина брала у видатного Мандарінова інтерв’ю уже чомусь як кореспондент «Нічної газети», після чого подалась з ним на індивідуальну лекцію до готелю. Ніхто не знав її справжнього імені, лише псевдонім – в одному з клубів їй навіть присудили титул найзагадковішого відкриття весни 2000 року.

 

*       *       *

 

Тим часом сором’язлива блондинка так само примушувала горіти серця поважних інспекторів на одному з київських радіо. Щоправда, вона стала ще тихішою. Вночі вона схоплювалася з постелі і, розчахнувши дверцята шафи, намацувала у пітьмі гладеньку тканину.

Їй снилося, що сукню вкрали, що вона залила її кислотою, роздерла об цвях, котрий невідомо як, мов гриб, виріс у театральному фойє, і, нарешті, жахливим панцерником у мозок в’їхала розпечена праска, яка пливла по смарагдовому шовку, залишаючи за собою задимлену випалену смугу.

Щоб не лякати нічними зойками сусідів, Ольга змінила квартиру, переїхавши у старий будинок з товстими цегляними стінами. Весь час, поки вона везла туди речі, їй кортіло попросити водія зупинитися, щоб заглянути у багажник і впевнитись: чи не зникла сукня?

Ольгу втішало лише те, що від носіння смарагдова тканина її ставала ще новішою, вилискуючи ситим важким блиском, немов жива.

 

*       *       *

 

Ночами у новій квартирі чулися дивні звуки: хтось шкрябав ногами на кухні з вищербленим лінолеумом, сухо скрипів паркет. Ольга запалювала світло, проганяючи скрипи, і, похапцем навівши макіяж, втікала в клуб «Нічна маска», що приязно до самого ранку постукував більярдом і пахтів сигаретним димом, як старий приятель. Іноді вона запитувала себе: коли ж настане розв’язка?

 

*       *       *

 

Жовта куля провалилась у лузу. Ольга підвела голову і пройшлась пальцем по кию. Хтось дивився на неї. Маленький рудий чоловічок з модною борідкою, у чорному костюмі, виступив з напівтемряви і доброзичливо посміхнувшись, пройшов поруч. Наступна куля глухо грюкнула об борт.

Цілий вечір Ользі здавалось, що її роздивляються зі спини, немов впевнюючись: чи та? Погляд лежав на плечі, як долоня.

Ольга скінчила грати і озирнулась. Рудий чоловік сидів за столиком під стіною, заклавши ногу за ногу, і не мигаючи дивився на неї. Хвацько закручені вуса його самовдоволено наїжачились. В руці він тримав бокал. Ще один, наповнений червоним вином, стояв поруч на столі.

Ольга пішла прямо на погляд:

– Ви так само працюєте у тому ж магазині?

– Так само.

– Вам там подобається?

– Мені подобається ТАМ запах.

– Запах чого?

– Тліну. Хоча від вас пахне не гірше.

– Чим?

– Тим же самим.

– Вам не здається, що ви мене ображаєте?

– Істина не може ображати. Просто ми рідко відчуваємо свій запах.

Ольга отямилась лише в автомобілі, що летів згасаючими вулицями. Рудобородий продавець сидів за кермом, застиглий, як статуя. Чіткий профіль його з прямим твердим носом то поринав у пітьму, то знову випливав у смузі світла.

– Куди ми їдемо?

– Яка різниця?

– Я хочу знати!

– Хіба ви питали, куди, коли купували плаття?

– Хіба я знала, ЩО я купую?

– У вас було досить часу потім, але, здається, ви вибрали просто рух… В Ольжиній голові, як рекламний напис, промайнула заспокійлива думка: «Справді, яка різниця? Це ж він позбавив мене нудьги?»…

Вона поглянула вниз і раптом побачила, що на ній нічого немає, крім туфель на ногах і власної шкіри.

Ольга кинулась до продавця… Але за кермом теж нікого не було, крім мінливих смуг світла і пітьми, які падали тепер на порожнє сидіння.

 

*       *       *

 

Коли вранці міліцейський патруль витягував з розбитого «Мерседеса» тіло блондинки з утомленим лицем, старший навіть присвиснув:

– Во дають! Вже голими носяться!

Смужка підстриженого волосся на лобку дівчини була, як кома у недописаному рапорті. Його напарника явно нудило. Тоді старший, ляснувши його по плечу, весело додав:

– Не переживай! Все одно у неї були вузькуваті стегна!

 

*       *       *

 

Того ж ранку в магазин «Одяг з Європи» тверда впевнена рука повернула смарагдову сукню на колишнє місце.

Звідкись з вулиці долинув уривок розмови:

– І куди дивляться нагорі? Ці секонд-хенди остаточно добивають нашу легку промисловість…

 

 

© АНТОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОГО ЖАХУ. – К.: Асоціація підтримки української популярної літератури, 2000. – 800 с.

[1] За бажанням автора, збережено особливості його стилістики й орфографії.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s