Стефан Грабінський “Білий упир”

sweep

Стефан ГРАБІНСЬКИЙ

БІЛИЙ УПИР

(Сажотрусівська оповідка)

Юзефу Єдлічу присвячую

Був я тоді ще молодим підмайстром – таким, як ви, любі паруб’ята, – і робота горіла мені в руках. Майстер Калина – царство небесне його чесній душі – не раз казав, що я перший по ньому стану майстром, і перед усіми називав мене гордістю цеху сажотрусів. Та й справді, мав я міцні ноги і впирався ліктями в комині як мало хто.

На третій рік служби я дістав собі до помочі трьох підручних і став наставником для молодших колег. А було нас, разом із майстром, семеро; окрім мене, тримав Калина двох інших підмайстрів і трьох хлопців для підручної послуги.

Було нам добре разом. Бувало, на свята і в неділю зійдеться братство у майстра на гутірку при пиві, або взимку при теплому чаї під комином, наспівається, наплете новин донесхочу, так, що вечір злітає, ніби та куля, спущена зі щіткою в димареву горлянку.

Калина хлоп був письменний, розумний, багато світу звідав, не з одного, як то кажуть, комина вигортав сажу. Філософ був трохи, книжки любив страшен­но, навіть газетку сажотрусівську нібито хотів видавати. Але у справах віри не мудрагелив – звичайно, особливу мав побожність до святого Флоріана, нашого покровителя.

Після майстра найбільше я пригорнувся до молодшого підмайстра, Юзька Бедроня, парубійка щирого мов золото, якого полюбив за серце добре і просте, неначе в дитини. Недовго ж тішився я його приязню!

Ще один товариш, Осмулка, трохи меланхолік, тримався звичайно осторонь і уникав забави; але робітник був з нього знаменитий, сумлінний і навдивовижу завзятий. Калина цінував його дуже і тягнув на люди, але без помітного успіху.

Зате охоче пересиджував Осмулка на вечорах у майстра і з темного кутка захоплено прислухався до оповідань майстра, яким йняв цілковитої віри.

А ніхто не вмів так оповідати, як наш старий. Наче з міху сипав байками. Але був я тоді молодий і дурний, то й брав з оповідок лише те, що мене бавило. Можливо, один Осмулка метикував хутчіш і домірковувався суті майстрових байок. Бо “байками” називали ми поміж себе оповідання Калини. Були вони часом захоплюючі, часом страшні (аж мурахи пробігали і волосся сторч ставало на голові), та незважаючи на те для нас то були байки. Але життя навчило нас незабаром сприймати їх трохи інакше…

Якось посеред літа не дорахувалися ми під час вечірньої бесіди одного товариша: Осмулка не з’явився у своєму темному куті за креденсом.

– Певно, десь зашився між дівчата, – пожартував Бедронь, хоча знав, що колега до жіноцтва нешвидкий і мало заповзятливий.

– Ет, плетеш, – відповів йому Калина, – скажи краще, що нудить хлопець світом, то й відсиджується, певно, вдома.

Вечір минув сумно якось і мляво, бо не було серед нас найдревнішого із слухачів.

Назавтра зранку збентежилися ми не на жарт, коли Осмулка не з’явився на службу біля десятої години. Переконаний, що підмайстер заслаб, пішов майстер відвідати його. Але вдома застав лише стареньку матір, дуже стурбовану відсутністю сина; Осмулка як вийшов до міста вчора зранку, так досі додому не вертав.

Калина постановив шукати на власний розсуд.

– Осмулка – похмура макітра, Бог відає, що накоїв. Може, тепер десь ховається?

Але даремно шукав до полудня. Нарешті, пригадавши собі, що підмайстер мав попереднього дня прочистити комин у старій броварні за містом, звернувся туди за поясненнями.

Було йому відказано, що, справді, вчора зранку був якийсь підмайстер у броварні і чистив комин, але по гроші не з’явився.

– О котрій годині закінчив роботу? – запитав Калина якогось сивого, мов голуб, дідугана, що його зустрів на порозі однієї з броварняних прибудівок.

– Не знаю, пане майстер. Пішов так непомітно, що ми навіть його не бачили. Мабуть, була у нього якась нагальна справа, бо навіть не заглянув до нас по винагороду. Як то кажуть, випарувався, мов камфора.

– Гм… – пробуркотів у задумі Калина. – Дивак, як завжди. А чи добре прочистив? Як тепер з комином? Чи добре тягне?

– Та щось не дуже. Невістка нині рано скаржилася, що знову димить жахливо. Якщо до завтра не зміниться на ліпше, будемо просити, щоб ви ще раз прочистили.

– Зробимо, – коротко відрізав майстер, сердитий, що тут незадоволені його підмайстром, і страшенно стурбований тим, що про нього немає ніякої звістки.

Того ж вечора сіли ми сумні до спільної вечері і розійшлися по хатах раніше. Назавтра те ж саме: про Осмулку анітелень – зник, мов камінь у воду.

Пообіді з броварні прислали хлопця з проханням, аби димар прочистити, бо кадить, як чорт.

Пішов Бедронь біля четвертої і більше не повернувся. Не було мене при тому, як його Калина висилав, тож я нічого про те не знав. А тому злякався, вздрівши увечері стривожені обличчя підмайстрів і майстра, – він сидів темний, як градова хмара. Діткнуло мене лихе передчуття.

– Де Юзик? – запитав я, марно шукаючи його очима по світлиці.

– Не повернувся з броварні, – відповів похмуро майстер.

Я зірвався з місця. Але Калина притримав мене біля себе:

– Самого тебе не відпущу. Досить мені вже того. Завтра зранку підемо обидва. Не броварня, а якесь лихо! Прочищу я їм комин!

Тієї ночі я не заплющив очей ані на мить. На світанку вбрався у шкіряну куртку, підперезався міцно ременем на пряжці, вбрав на голову сажотрусівську шапку, перекинувши через плече щітки з кулями, постукав у двері майстра.

Калина був уже готовий.

– Візьми цей топірець, – промовив мені замість привітання, подаючи ручну, свіжозагострену на брусі сокиру. – Може тобі придатися швидше, ніж мітла чи шкробачка.

Я мовчки взяв інструмент, і ми швидко подалися до броварні.

Ранок був чудовий, серпневий, і навколо повна тиша. Місто ще спало. Мовчки проминули ринок, міст над річкою і завернули ліворуч через бульвари на гостинець, що звивавсь у далечінь поміж тополями.

До броварні був добрий кавалок шляху. По чверті години напруженої ходи зійшли ми з тракту вбік, до передміських гайків, а там пустилися навпростець через сіножаті. Звіддаля понад вільшиною з’явилися дахи броварняних будинків.

Калина стягнув з голови кашкета, перехрестився і беззвучно заворушив губами. Я мовчки йшов поруч, не перериваючи молитви. По хвилі майстер знову накрив голову, стиснув міцніше сокиру і тихо промовив:

– Не броварня, а справжнє лихо. Пива там уже літ десять не варять. Стара халупа, та й годі. Останній пивовар, якийсь Розбань, здається, збанкрутував і повісився у розпачі. Родина, спродавши за безцінь місту будинки і весь інвентар, виїхала кудись в інші краї. Налагодити діло досі ніхто не зголосився. Казани і машини нездалі й старої системи, а на нові не кожного стане; ніхто не хоче ризикувати.

– То хто ж, власне, просив вичистити димаря? – запитав я, радий, що майстер порушив неприємну мовчанку.

– Якийсь підміський садівник, що місяць тому запівдарма оселився в порожній броварні з дружиною і старим батьком. Місця там досить і для кількох родин. Улаштувався, певно, у центральних приміщеннях, які збереглись у кращому стані, і живуть собі за малі гроші. Тепер їм комини кадять, бо вони старі вже і сажею забиті. Нечищені віддавна. Не люблю тих старих димарів, – додав Калина задумливо по невеличкій паузі.

– Чого? Більше з ними роботи?

– Дурненький ти, мій любий. Боюся їх, розумієш, боюся тих старих, віддавна не торканих щіткою, не почищених залізною шкробачкою димоходів. Краще завалити такого димаря і нового поставити, ніж давати його чистити сажотрусам.

Я глянув на обличчя Калини. Воно перекривилося, наче від страху і відрази.

– Що з вами, пане майстер?

А він, ніби не чуючи, провадив, дивлячись кудись у далину:

– Великі маси сажі, нагромадженої у вузьких темних коминах, куди сонце не має доступу, є небезпечні. І не лише тому, що легко займаються. Не лише тому. Ми, сажотруси, вважай, ціле життя боремось із сажею, перешкоджаємо її надмірному скупченню, запобігаючи виникненню вогню. Але сажа зрадлива, мій любий, сажа дрімає в пітьмі димаревих пащ, у задусі димоходів і чекає… на слушну хвилину. Щось мстиве є в ній, щось зле чаїться. Ніколи не знаєш, коли і що в ній сплодиться.

Замовк і глянув на мене. Хоч не розумів я того, що він казав, слова його, промовлені із силою переконання, подіяли на мене. Він усміхнувся своєю доброю, чесною усмішкою і додав заспокійливо:

– Може, те, що маю на думці, не сталося; може, тут трапилося щось зовсім інше. Голову догори! Незабаром про все дізнаємося. Ми вже на місці.

Саме досягли мети подорожі. Через широко розчинену в’їзну браму слідом за майстром я зайшов на просторе подвір’я, з якого безліч дверей провадило до броварняних будівель. На порозі однієї сиділа садівничиха з дитям біля грудей, в глибині, спираючись на одвірок, стояв її чоловік. Вздрівши нас, він зніяковів і з помітним збентеженням вийшов назустріч:

– Ви до нас, напевно, у справі того комина?

– Авжеж, – відповів холодно майстер, – до вас, тільки не щодо комина, а тих двох людей, яких ми надсилали для його прочищення.

Схвилювання садівника помітно зросло; не знав, куди очі подіти.

– Мої підмайстри досі не повернулися з броварні! – вигукнув Калина, грізно дивлячись на нього. – Що тут з ними сталося? Ви мені за них відповісте!

– Але ж, пане майстер, – пробелькотів садівник, – направду не відаємо, що ж, власне, їм заподіялося. Ми гадали, що перший уже знайшовся, а про другого теж не потрафимо дати вам жодних пояснень. Вчора пообіді в моїй присутності він увійшов до комина через двері в кухонній стіні; якийсь час я виразно чув, як він зішкрябував сажу, і був би дочекався кінця операції, коли б не покликали мене надвір. Я вийшов на пару годин, а після повернення вже про димар і вашого підмайстра не було мови. Вважаючи, що він, прочистивши комин, повернувся до міста, ми зачинили вентиляційний вхід на ніч. Щойно тепер, як побачили ми вас на нашому подвір’ї, стало мені якось не по собі; раптом спало на думку, чи часом, боронь Боже, не повторилося те саме, що два дні тому. На моє нещастя, я вгадав. Але що це може бути, пане Калино? Що робити?.. Чим зарадити?.. Я ні в чому не винен, – додав він, безпорадно розводячи руками.

– Не треба було принаймні зачиняти двері від комина, темното! – несамовито вигукнув Калина. – За мною, Петрусю! – крикнув він, тягнучи мене за руку. – Не маємо зайвої хвилини. Ведіть нас до коминового отвору!

– Тут, в куті, – вказав садівник на прямокутний контур дверей від комина.

Калина рушив у той бік, але я, випереджаючи його, нетерпляче смикнув клямку і відчинив.

Повіяло на нас димним смородом і посипалося на підлогу трохи сажі.

Поки майстер встиг мені перешкодити, я вже вкляк у отворі і, витягнувши руку вгору, приготувався дряпатися наверх.

– Пусти мене, вар’яте! – обізвався за мною гнівливий голос Калини. – Це моя справа, а ти тим часом пристав драбину до даху і вилізь нагору пильнувати отвору.

Вперше тоді я не послухався його. Якесь скажене завзяття і бажання знати правду опанували мене цілковито.

– То ви самі, майстре, займіть ту позицію! – вигукнув я у відповідь. – Обіцяю тим часом чекати сигналу тут, унизу.

Калина гидко вилаявся і нерадо послухав моєї команди. Незабаром я почув, як віддаляються його кроки.

Відтак я міцніше зав’язав собі на підборідді хустку з шовковою латкою, підтягнув пояс і міцніше стиснув топірець. Не минуло й двох отченашів, як одразу за коліном коминового тунелю, що йшов просто догори, почувся стукіт спущеної на шнурі кулі: Калина був уже на даху і давав мені умовлений сигнал.

Я негайно порачкував до коліна і, напомацки відшукавши кулю, потягнув її тричі на знак того, що сигнал отримав і розпочинаю рух догори.

Проминувши коліно, я випростався й інстинктивно прикрив голову піднесеною сокирою.

Димохід був широкий, але грубо обліплений сажею. Тут, надолині, при самій основі, утворилися цілі шари легкозаймистого “скла”, які світилися холодним металевим полиском в імлистому просвітку, що йшов згори.

Я кинув погляд наверх, туди, де вертикальні стіни сходилися у ясніючий денним світлом кружок отвору і… затремтів.

Над собою, трохи вище від леза моєї сокири, я побачив у напівсвітлі димаря якусь білу, сніжно-білу істоту, що вп’ялася в мене парою величезних, жовтих совиних витрішок.

Створіння, подібне чи до мавпи, чи до величезної жаби, тримало в пазурах передніх, з’єднаних перетинками, пальців щось темне, щось ніби людську руку, безвладно відхилену від тулуба, який невиразною крученою лінією вимальову­вався тут же поруч на сусідній стіні.

Залитий холодним потом, я вперся ногами у стіни комина і легко підтягнувся догори. Тоді з широкої, розтягнутої від вуха до вуха пащеки страховиська вирвався особливий, хижий звук; страховище скреготало зубами, наче мавпа. Мій рух його наполохав, і воно помітно змінило позицію; тоді широка смуга світла впала у глибину темниці і виразно відкрила мені жахливу картину.

Причіплене якимсь дивом, ніби приліплене до стіни присосками пальців, чудовисько міцно тримало в своїх обіймах Бедроня; вкриті білим пухнастим хутерцем задні лапи навхрест обвилися навколо ніг жертви, тоді як ви­довжений, мов у мурахоїда, писочок прикипів хтивим цілунком до скроні нещасного.

Від оскаженіння мої очі налилися кров’ю, і, здолавши страх, я зіп’явся знову на кількадесять сантиметрів вище. Біле створіння, мабуть, занепокоєне, почало стригти ложкуватими вухами і скреготати щораз голосніше, але з місця не рушило.

Я бачив його марні зусилля, бачив, як воно намагалося то ніби скочити на мене, то ніби кинутися вгору. Але ті кидання були якісь незграбні, якісь дуже обважнілі; здавалося, що воно стало мляве, мов удав, який проковтнув жертву, або стуманіло, мов п’явка від надміру виссаної крові; тільки булькаті сліпаки, круглі, мов тарілки, впинало в мене щораз впертіше і залякувало…

Але шал гніву взяв у мене гору над страхом. Я відкинув раптом руку із сокирою і з цілої сили рубанув огидний білий череп.

Удар був сильний і влучний. В одну мить згасла пара величезних сліпаків, щось тернулося об мене в падінні, і я почув під собою глухий гуркіт; дивна істота впала на спід комину, тягнучи за собою свою жертву.

Озноб збридження пройняв мене до кісток; не мав я вже відваги злізти вниз і переконатися, що завдав смертельного удару.

Залишався шлях нагору, на дах. Втім, і так уже я був на середині високості комину, з отвору якого до мене долітали волання Калини.

Тож я почав швидко дертися на верхівку, впираючись ліктями і ногами з усіх сил. Та хто змалює мій жах, коли трохи вище я вгледів повішений на виставленому зі стіни гаку труп Осмулки?

Тіло бідаки було страшенно, неймовірно схудле і висохле на тріску – майже сама шкіра і кістки – напівзвуджене димом, витягнуте, мов струна, сухе й тверде, як кавалок дерева.

Тремтячими руками я відіп’яв трупа з гака і, обв’язавши його пару разів шнуром від кулі, дав знак Калині подвійним смиканням кулі.

Через пару хвилин я опинився на даху, де на мене чекав майстер з витягненим уже тілом Осмулки. Зустрів мене похмуро, з наморщеним чолом.

– Де другий? – запитав коротко.

У кількох словах оповів йому все.

Коли ми обережно знесли наниз по драбині тіло Осмулки, майстер тихо промовив:

– Білий Упир. Це він – я передчував, що це він.

Мовчки ми проминули сіни, дві кімнати і повернулися до кухні. Не було тут живої душі; родина садівника вибралася в крило будинку.

Поклавши труп під стіною, підійшли ми до отвору комину. Виглядала з нього пара босих задерев’янілих ніг.

Ми витягли нещасного товариша і поклали на підлозі поруч з Осмулкою.

– Бачиш ті дві малі ранки на скронях в обох? – запитав Калина придушеним голосом. – То його знак. Сюди вражає свої жертви. Білий Упир! Білий Упир! – повторив він пару разів.

– Мушу його докінчити, – відповів я затято, – може, ще не здох.

– Сумніваюся. Він дістав своє – не терпить-бо світла. А втім, побачимо.

І ми заглянули в отвір.

В глибині невиразно мріло щось біле. Калина роззирнувся по кухні і, побачивши довгу жердину із залізним гаком на кінці, встромив її в коминовий отвір. По хвилі почав витягати…

Я побачив, як якийсь білий клубок звільна виринав з глибини отвору, якесь сніжне, пухнасте руно наближалося до краю вентиля.

Але поступово рештки Упиря ніби танули, скорочувалися і гасли. Коли нарешті Калина витягнув цілу жердину, з гачка звисав лише невеличкий молочно-білий жмуток якоїсь дивної речовини: була лапата і розкуйовджена, ніби м’який, податливий кожушок, ніби пух – зовсім як сажа – тільки біла, сліпучо сніжно-біла…

Втім, жмуток зсунувся з гака і впав на підлогу. І тоді сталася з ним дивна переміна: вмить білий пух почорнів на вугіль, і біля наших ніг залишилася велика купа чорної, мов смола, металево лисніючої сажі.

– Усе, що з нього залишилося, – в задумі прошепотів Калина.

А через мить додав ніби до себе:

– Із сажі повстав, у сажу обернешся.

І поклавши на ноші нещасних товаришів, ми віднесли їхні тіла до міста.

Незабаром нас із майстром обкидала якась особлива висипка. По всьому тілу з’явилася біла короста, велика, ніби перлова крупа, і трималася пару днів. Потім зникла так само хутко і несподівано, щезла без сліду.

 

 

© ВСЕСВІТ. – 1994. – № 5-6.

© КВЯТКОВСЬКИЙ Андрій, ЮРЕВИЧ Христина, переклад з польської, 1994.

 

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s