Михайло Рошко “Ревнощі з того світу”

roshko22

Михайло Рошко. Ревнощі з того світу. – Ужгород: Мистецька лінія, 2003. – 136 с.

Об’єднати в одне прозове полотно реальне життя, історичні факти (битва на Красному полі 1939 року), соціальні проблеми (заробітчанство, нелегальний бізнес, наслідки екологічної катастрофи), особисту трагедію з містикою – завдання не з простих. Але це можливо, якщо ти мешкаєш в Закарпатті, бо життя в цьому краї саме таке – суцільна еклектика.

Невелика повість ужгородського письменника, літературознавця Михайла Рошка «Ревнощі з того світу» увібрала в себе це різнобарвне нагромадження, розкрила читачеві на рівні свідомого і на рівні емпіричного. Автор дивиться на світ очима молодої журналістки обласного телебачення, яка несподівано знайшла своє жіноче щастя. Це несподіване щастя – Антон – вдівець, бізнесмен, який пише вірші (чомусь  російською мовою), любить Надю щиро і ніжно. Це, напевно, єдиний – крім головної героїні – до кінця змальований образ, хоча й він дуже суперечливий. Ніжність і лагідність, галантність і врівноваженість поєднуються в ньому із підприємливістю, умінням заробляти гроші незаконною діяльністю. Монах Методій, головний редактор, онучка Світланка та інші персонажі, що супроводжують нашу героїню, необхідні для розкриття сюжету. Проте, сусідка з багатоповерхівки, здається, зустрілася на Надиному шляху для чогось більшого, а не лише для того, щоб наголосити на благодійності такого ідеального в усіх відношеннях Антона, чи згадати про надзвичайно ревниву вдачу його покійної дружини. Ніна Василівна навіть прийшла в гості до хворої Наді, та в читача виникає запитання: і що далі? Це наче рушниця, що так і не вистрілила в останньому акті.

Розбираючи повість за класичною схемою, бачимо дуже довгий вступ чи зав’язку: Надя працює, розкриває цікаві теми, мислить креативно, що викликає невдоволення застарілого, консервативного керівництва телеканалу. Зокрема, бурю негативу отримує знятий в с. Бороняво сеанс екзорцизму. Керівництво називає передачу гонитвою за дешевою сенсацією.

В буденне життя журналістки вплітається містика – ночами в Антоновому будинку вона чує якісь кроки, шкряботіння, плач, несподівано вибухає лампочка, спрацьовує дверний дзвінок. Надині розповіді про нічну примару, яка її душить, Антон тай лікарі, сприймають як плід хворобливої уяви, списують на «велику силу самонавіювання, що впливає навіть на фізичний стан» [с.69].

Несподіваного повороту набирає сюжет, коли Надя разом із знімальною групою супроводжує обласне керівництво в села, що особливо постраждали від повені 1998 року. В пам’яті виринають масштаби трагедії, відгомін якої, подекуди, чується до сьогоднішнього дня: «…в ті страшні повеневі дні, такими величезними озерами ставали закарпатські села, залиті переповненими гірськими річками. Тільки вода в тих озерах була темно-коричнева і бурхлива, з води стирчали стріхи затоплених хат, а поміж стріхами – колишніми вулицями – плавали човни рятувальників» [с.54].

Піднімається проблема розкрадання місцевою владою, під прикриттям силовиків та злочинних угрупувань, державних коштів, виділених постраждалим від повені селянам. Журналістка планує сказати правду про те, що «в багатьох випадках на протипаводкових грошах замість дамб, як грибочки, повиростали нові будиночки тих керівників, котрі тими сумами розпоряджалися» [с. 55].

Причина частих і масштабних повеней в Закарпатті – надмірна вирубка лісів. Це – трагедія національного масштабу, оскільки порушується екологічний баланс в Карпатах. Надя це усвідомлює, проте, згадуючи нелегальну діяльність свого коханого чоловіка, зокрема його, особливо не засуджує, вочевидь сприймаючи Антона, як ланку в одній злочинній схемі. Перейнявшись нахабною несправедливістю можновладців, журналістка несподівано накидається з брудною лайкою на голову села та начальника управління.

З цього істеричного нападу починається «хвороба» Наді, якій не може допомогти навіть отець Методій. В будинку Антона мешкає не злий дух, а неупокоєна жіноча душа, коханням і ревністю прикована до свого колишнього чоловіка. Монах-екзорцист визнає себе в цій ситуації безсилим. За негласними законами жанру, в помешканні виявляється кімната покійниці з її речами й великим портретом. Закономірною є також агресія Наді по відношенню до портрета – привид саме цієї жінки не дає їй спокійно жити.

Кульмінацією повісті стає розповідь Антона про трагедію, яка відбулася в колишній сім’ї і стала причиною самогубства його дружини – Анни. Всі пазли сходяться.

Щоб допомогти неприкаяній душі, отець Методій радить Наді пожаліти і поспівчувати жінці, яка навіть з того світу кохає і пекельно ревнує свого, як вона вважає, чоловіка.  Головній героїні потрібно серед ночі прийти на могилу Анни і щиро попросити залишити їх у спокої.

Моторошна картина затягання під землю перегукується з такою ж жаскою сценою на початку повісті, коли покійниця намагалася втопити Надю під кригою. Тут і страшні зелені очі духа, і крижані пальці на шиї – відчуття головної героїні змальовані напрочуд ретельно і живописно.

Розв’язка приходить несподівано – Надя змогла перебороти ненависть, щиро просить у привида Анни прощення і милосердя. Приходить до тями жінка на тому ж цвинтарі, на руках в коханого чоловіка. І все. Любов перемогла. Такий фінал – характерний, здебільшого, для новелістики – залишає читача розгубленим. Знову виникає питання: а що далі? Проблеми підняті, але розв’язання їм нема, як немає і відповіді на конкретні соціальні питання. І  не тому, що автор не знає відповіді, а тому, що ці питання й досі нерозв’язані, попри дві революції і показну зміну правлячих еліт.

Цікавими є авторські роздуми про ілюзорність слави, вкладені в уста того ж таки Антона: «…для серйозного письменника, наприклад, слава – це ознака, що він у чомусь знизив свій інтелектуальний рівень і став зрозумілим для мас, які у серйозних речах насправді нічого не тямлять <…> слава в масах – ознака неглибокості, як мінімум. Чим ти примітивніший, ближчий до низьких смаків мас – тим ближчий до популярності» [с. 35-36]. Автор, як і його персонаж переконаний, що людина, яка хоче зробити щось справді значне, «не повинна орієнтуватися на те, як її творіння буде сприйматися іншими. Не можна бути залежним від чужого сприйняття»  [с.33].

Окремо треба сказати про три оповідання, що увійшли до книжки «Ревність з того світу». Назви оповідань («Золотий танець», «Чортів калим», «Кривавий місяць над Минчелом») говорять самі за себе – це хорор, взятий з народних закарпатських переказів, але не давніх, традиційно-фольклорних, а сучасних, в яких є місце асфальтованим дорогам, тракторам, сучасним топонімам, прив’язкам до місцевості, до побуту. В наш складний час нечисть вже не є наївно-казковою, і Михайло Рошко зумів дуже майстерно, витончено передати жахіття, пережиті героями вигадано-невигаданих історій. Цьому сприяє стисла форма оповідань. І зрадливі коханці, і ласі до наживи, кожен, хто так чи інакше пішов на гріх, на компроміс зі своєю совістю, а отже – на угоду з лукавим, рано чи пізно вимушені будуть за все розплатитися. Самозакоханий леґінь, через якого стратилася закохана дівчина, натягує на шию зашморг; тракторист, що хотів серед ночі заробити «лівих» грошенят, ледве рятується від нечисті; патологічний ревнивець несподівано стає вовкулаком. Історії настільки несподівано захопливі, соковиті, що можемо стверджувати: Закарпаття має свого В. Ірвінга.

Сподіваємось, наступні прозові твори Михайла Рошка вийдуть за межі Карпатського регіону і стануть відомими значно ширшому загалу читачів, бо, як кажуть у нас, вони того варті.

Світлана Бреславська

http://bukvoid.com.ua

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s