Розтин Джейн Доу

kinopoisk.ru

Щодо внутрішнього механізму кохання, є цікава теорія (Сєченова, здається). Вона стверджує, що чоловік закохується наступним чином: поступово, протягом пубертатного періоду, складає в собі певний «ідеальний образ», який потім починає шукати в жінках оточення. І коли знаходить у комусь декілька рис того образу, то робить його перенос на обраницю і надалі вже кохає той образ у жінці, а не її саму.

От не скажу про жінок, але з мистецтвом в мене частенько все так і працює. Навіть коротенького знайомства буває достатньо, щоб я побачив якусь цікаву рису у фільмі, книзі або платівці – і миттєво, підсвідомо вистроїв коло неї таке собі імаго, де та риса розкривається саме так, як би мені хотілося. Годі й казати, що реальність від такого ідеального образу може трішечки відрізнятися .

«Розтин Джейн Доу» – це камерне, майже герметичне кіно про двох приватних коронерів, що роблять… ну так, очевидно – роблять аутопсію трупу невідомої особи жіночої статі (яку в американській карно-процесуальній традиції прийнято іменувати «Джейн Доу»). В цілому це кіно про підвал, у якому два персонажі старий та молодий, фахово знущаються над третьою – яка півтори години старанно грає нерухомий оголений труп. І ця жартівлива сентенція насправді вже несе в собі один якщо не позитивний, то якнайменш – суттєвий аспект стрічки.

Кіно дуже легко і природньо будить у чоловічій (і, напевне, в частці жіночій) аудиторії прихованих некрофілів. Бо біла та піддатлива героїня Ольвен Келлі зображена, бляха, привабливою. Тобто сексуально привабливою. І це робиться не лише самісіньким фактом оголеного дівочого тіла. Грим, операторська робота і режисура – все це примушує стежити за холодною красунею Джейн пильно та уважно. А відчуття прихованої погрози, джерелом якої вона очевидно є, разом з фактом певної збоченості тих провокуємих стрічкою бажань, тільки загострює те відчуття.

Разом з «мертвою царівною» відмінно працюють декорації і побудова сцен. Екзотичне місце – приватний морг в підвалі жилого будинку, обставлений в стилі провінціальної американської готики; сімейна справа, в якої фахові навички та таємниці передаються буквально від батька до сина – все це само по собі є доволі потужним стимулятором глядацького інтересу. Додайте дбайливе відтворення професійного процесу і тоненький чорний гумор – і якщо така суміш вам хоч трохи цікава, будьте впевнені, що перша половина фільму для вас пролетить на одному диханні.

Не менш захопливою здається і детективна складова – яка спочатку будується виключно на інструментарії коронера. Задача – цілком за профілем: в короткий термін з’ясувати причину смерті невідомої.

Але значний фокус на деталях у зав’язці грає не на користь фільму. Волемс нолемс, після такого глядач очікує на похмуру варіацію «Доктора Хауса» про жорстоке та вишукане вбивство з блискучим та не менш вишуканим його розкриттям. Ні, звичайно, уважні та обережні (в висновках) відчують що справа тхне чортівнею ще на початку стрічки. Але, навіть відчуваючи, будуть жалкувати, що така ідея не була перетворена на захоплюючий детективний трилер, а була реалізована у такому собі «лайт-варіанту», який, взагалі-то, підключення мозку не потребує.

Чому воно так сталося – можна тільки гадати. На мою думку, режисер Андре Овердал, відомий по відмінній норвезькій фаунд-футедж стрічці «Мисливці на тролів» у своєму голівудському дебюті просто не спромігся відбитися від товстопузих продюсерів, які почали його вчити «як правильно касове кіно робити». Висновок мій ґрунтується в тому числі на хаотичному скупчені банальних та затертих кіно-штампів, що вистрілюють протягом стрічки, наче прищі по тілу підлітка – завжди невчасно, завжди огидно, і свербляче-неприємно. Якщо я правий, то дай Боже, щоб Андре проблему усвідомив і наступного разу зустрічав такі дбайливі пропозиції охочих до каси дядьків відпрацьованим прийомом гун-фу «Ануйдина!»

Але режисер – режисером, але сценаристів обійти увагою було б несправедливо. Бо в сценарії також приховалася чималенька така проблемка. Бо для того, щоб написати детектив (навіть містичний) недостатньо тільки накидати купу таємничих фактів, що на перший погляд протирічать об’єктивній реальності. Куди важливіше ті факти потім скласти у логічний візерунок, подивившись на який, глядач, не втримавшись, хлопне себе по лобу зі скриком: «Де ж були мої очі! Все ж воно – ось, на поверхні!»

«Розтин Джейн Доу» такого розкішного задоволення глядачеві не надає. Роялі в кущах, банальності замість сюжетостворюючіх фактів і, вишенькою на тістечку – нахабна підміна справжньої розв’язки закільцьовуванням сюжету. Дуже кортить взяти якесь важке, широкоформатне видання Агати Крісті та відлупцювати ним ледацюг-сценаристів по мармизах – бо, маючи роками відшліфовану, майже наукову методу написання герметичного детективу, робити таку халтуру за великі гроші – це вже не за межами сорому.

Так чи інакше, але підсумково маємо прекрасні, майже бездоганні півфільму. Непогана режисерська робота, відмінна – операторська, гідні грим, звук та музичне супроводження. Блискуча гра акторів, які майже вдвох спокійно тягнуть на собі цілу стрічку і не паряться. Непогані актори другого плану – на своїх місцях, достовірні, зважені. Цікавий, нетривіальний задум.

І абсолютно злитий сценарій, всі переваги котрого на початку з лихвою нівелюються бездарними рішеннями в кульмінації та розв’язці.

Майже хрестоматійне втілення промовки: «Вміла готувати, та не вміла подавати».

Володимир Кузнецов

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s